Розділ 5. Рішення

Наступний ранок зустрів Олену ясним сонцем, яке так рідко буває у Львові восени. Воно пробивалося крізь вікна кав’ярні і золотило полиці з книгами, ніби хотіло сказати: «Життя продовжується». Але всередині в Олени все ще лунала вчорашня буря.

Вона відкрила заклад раніше, ніж зазвичай. Хотіла зайняти руки і голову. Сьогодні в меню були Італія Еспресо Бленд — міцний, шоколадно-горіховий, ідеальний для ранку, коли треба зібратися з силами. Вона молола зерна повільно, вдихаючи глибокий, насичений аромат. Кожне зернятко нагадувало: це твоє. Це ти будувала.

Олена саме закінчувала готувати перший капучіно для пані Марії, коли двері відчинилися.
Максим.
Він виглядав інакше, ніж учора. Без пальта, у темно-сірому светрі та шкіряній куртці. Волосся трохи розпатлане від вітру, а в очах — втома, якої вчора не було. Ніби він теж не спав.

— Доброго ранку, — сказав тихо, підходячи до стійки. — Мені, будь ласка…
— Знаю, — перебила Олена. — Подвійне еспресо. На Ефіопії.
Він ледь усміхнувся.
— Ти запам’ятала.
— Я пам’ятаю все, що стосується моєї кав’ярні, — сухо відповіла вона.

Поки кава готувалася, між ними повисла важка тиша. Машина шипіла, пара піднімалася, а Олена відчувала, як серце стукає занадто голосно.
Вона поставила чашку перед ним.
— Я подумала над твоєю пропозицією, — сказала раптом, дивлячись йому прямо в очі.
Максим підняв погляд. У ньому промайнула надія… або просто цікавість?
— І?

Олена зробила глибокий вдих.
— Я відмовляюся.
Він не відвів очей. Поставив чашку.
— Чому?
— Тому що це не пропозиція, Максиме. Це поглинання. Ти пропонуєш мені бути милою прикрасою в твоєму великому проєкті. А я не хочу бути прикрасою. Я хочу залишитися собою. Навіть якщо це означає втратити все.

Вона говорила спокійно, але всередині все кипіло. «Не дивися на нього так, — думала вона. — Не помічай, як він стискає щелепу. Не помічай, як у нього трохи тремтить рука, коли він тримає чашку. Він просто бізнесмен. Просто чоловік, який звик отримувати своє.»

Максим мовчав кілька секунд. Потім тихо сказав:
— Ти думаєш, що я хочу тебе знищити?
— А хіба ні? — Олена гірко усміхнулася. — Ти приїхав, купив приміщення, намалював свої схеми і вирішив, що маленька кав’ярня на розі — це просто перешкода, яку треба або прибрати, або красиво вписати.
Він провів рукою по обличчю.
— Олено… Я не той хлопець зі школи, який ігнорував тебе в коридорі. Я теж змінився. І я справді вважаю, що разом ми можемо зробити щось сильніше. Твоя душа і мій масштаб.

— Душа? — вона майже засміялася. — Ти серйозно? Ти вчора говорив про «прогрес» і «жертви». А сьогодні — про душу?

Максим нахилився ближче. Від нього пахло кавою, яку він щойно ковтнув, і тим самим дерев’яним парфумом.
— Я не спав сьогодні вночі. Думав про тебе. Про цю кав’ярню. Про те, як ти дивишся на кожну чашку, ніби вкладаєш у неї частинку себе. Я не хочу це знищувати. Я хочу… — він на мить запнувся. — Я хочу, щоб ти була частиною цього.

Олена відступила на крок. Серце зрадницьки прискорилося.
«Не вір, — шепотів внутрішній голос. — Ти вже раз повірила. Закінчилося слізьми і руїнами.»
— Мені потрібно більше часу, — тихо сказала вона.
— У тебе є три дні. Потім почнуться роботи.

Максим допив каву, залишив гроші і рушив до дверей. Уже на порозі зупинився.
— До речі… кава сьогодні ще краща, ніж учора. Ти злилася — і вона вийшла сильнішою.
Він вийшов.

Олена стояла за стійкою, дивлячись на порожню чашку. На денці знову залишилася тонка смуга crema, ніби маленький підпис.
Вона взяла чашку в руки і тихо прошепотіла:
— Чому ти повернувся саме зараз, Максиме? Чому саме тоді, коли я нарешті навчилася жити без когось…
Сонце за вікном світило яскравіше. А в її грудях, поряд зі страхом і гнівом, почало прокльовуватися щось небезпечне, тепле і дуже-дуже знайоме.
Почуття, яке вона давно поховала.