Розділ 4.Тріщина в чашці

Олена зачинила кав’ярню пізніше, ніж зазвичай. Руки механічно мили посуд, витирали стійку, складали стільці, але в голові панував хаос.
«Частку в проєкті… Спільний простір… Ти збережеш назву…»
Слова Максима крутилися, як гірка кава на дні чашки, яку вона так і не допила.

Вона вимкнула світло, залишивши лише маленьку лампу біля вікна, і сіла за свій улюблений столик. За вікном Львів тихо дрімав під дощем. Жовте світло ліхтарів розливалося по мокрій бруківці, ніби хтось розлив золоте еспресо по всьому місту.

«Чому саме він? — думала вона, дивлячись у темряву. — Чому з усіх можливих інвесторів світ повернув саме Максима Коваленка? Чоловіка, який колись проходив повз мене в шкільному коридорі, навіть не повернувши голови. А тепер стоїть тут і пропонує мені «шанс»… ніби я якась стара мебля, яку можна вписати в його новий інтер’єр.»

Серце стиснулося. Чотири роки вона будувала цей маленький світ сама. Кожна тріщина на стіні, кожна полиця з книжками, кожна зернинка кави — все це було її. Її відповіддю на зраду, на біль, на порожнечу. «Запах дому» став її щитом. А тепер приходить він і каже, що може зробити її заклад «кращим».

Олена закрила обличчя руками.
«Я не хочу бути доповненням до його імперії. Я не хочу знову залежати від чоловіка, який одного дня просто забере все і піде.»
Вона згадала його погляд. Той холодний, впевнений, але водночас… зацікавлений. Ніби він справді був здивований її кавою. Ніби на секунду побачив у ній не просто перешкоду, а щось більше.

«Ні. Не смій, — сказала вона собі жорстко. — Ти вже раз повірила в чоловічі «давай спробуємо». Закінчилося тим, що ти чотири місяці не могла встати з ліжка і ледь не втратила кав’ярню.»
Олена встала, накинула куртку і вийшла на вулицю, не взявши навіть парасольку. Дощ одразу почав змочувати волосся. Вона пішла знайомою дорогою вгору, до Високого Замку. Ноги самі несли її туди, де колись вона любила сидіти і мріяти.

«Я сильна, — повторювала вона про себе. — Я вижила без нього. Без будь-якого нього. Я не дозволю одному чоловікові в дорогому пальто зруйнувати те, що я будувала роками.»
Але в глибині душі вже жила маленька зрадницька думка: а що, як це справді шанс? Що, як він не бреше? Що, як цього разу все буде по-іншому?
Вона ненавиділа себе за цю думку.

На вершині пагорба Олена зупинилася і подивилася вниз. Місто світилося вогнями. Звідси «Запах дому» здавався таким маленьким, таким крихким. А приміщення навпроти вже було огороджене будівельним парканом. Скоро там почнеться інше життя.

Сльози змішалися з дощовими краплями на її обличчі.
«Я не хочу втратити це. Не хочу знову відчувати себе маленькою і беззахисною. Але… чому його голос звучить у голові?»
Олена дістала телефон. У повідомленнях була непрочитана візитка від Максима. Просто номер і коротке: «Подумай. Я не ворог.»

Вона стиснула телефон у руці так сильно, що кісточки побіліли.
— Ти не ворог? — прошепотіла вона в дощ. — А хто ж ти тоді, Максиме Коваленко?
Відповіді не було. Тільки вітер і дощ.
Олена повернулася в кав’ярню мокрою до нитки. Зачинила двері, сіла на підлогу посеред залу і вперше за довгий час дозволила собі заплакати.

Не від страху. Від люті. Від безсилля. І від того небезпечного, ледь помітного тепла, яке почало розтоплювати лід у її грудях саме тоді, коли вона цього хотіла менше за все.

Завтра їй доведеться дати відповідь.
Але сьогодні вона просто дозволила собі бути слабкою. Хоча б на одну ніч.