Розділ 3. Гіркий післясмак

Дощ перейшов у мряку, але небо над Львовом залишалося важким і сірим, ніби саме місто відчувало тривогу Олени. Кав’ярня поступово наповнювалася людьми: хтось ховався від погоди, хтось приходив за звичкою. А вона працювала майже на автоматі.

Після обіду Олена взялася за особливо складне замовлення — капучино для постійного клієнта, пана Андрія, старого вчителя історії. Вона обрала зерна Гватемала Антігуа — з насиченим шоколадним тілом, легкою кислинкою і пряними нотами кардамону.

 Намолола, приготувала еспресо, потім збивала молоко до густої, блискучої мікропіни. Намалювала на поверхні листочок — свій фірмовий знак спокою, якого сьогодні в самій Олені не було й краплі.

— Ти сьогодні не в гуморі, — зауважив пан Андрій, приймаючи чашку. — Щось сталося?
Олена тільки зітхнула.
— Конкуренція, пане Андрію. Велика і безжалісна.
Вона не встигла договорити, як двері кав’ярні відчинилися. Увійшла її найкраща подруга — Софія, з двома великими пакетами з «Криївки» і мокрим волоссям.

— Я принесла підкріплення! — оголосила вона з порогу. — Сирники і плітку. А ще чула, що навпроти хтось великий щось будує. Ти вже знаєш?
Олена відвела погляд.
— Знаю. Це Максим Коваленко.
Софія завмерла з сирником у руці.
— Той самий Максим? Зі школи? Король коридору? Ого… Ну і як він виглядає тепер?
— Як людина, яка звикла купувати міста, — гірко відповіла Олена. — Холодний, впевнений, у дорогому пальті. І вже повідомив мені, що через пів року моя кав’ярня тут буде зайвою.

Вони сіли за столик біля вікна. Софія слухала, не перебиваючи, а Олена виливала все, що накопичилося: і про перший візит, і про комплімент каві, і про те, як він спокійно говорив про «прогрес», який знищить її «Запах дому».
— Він навіть не прикидався, що йому шкода, — закінчила Олена, проводячи пальцем по краю чашки з вже холодною кавою. — Просто констатував факт. Як бізнесмен.
Софія відкусила сирник і задумливо подивилася на подругу.
— А ти впізнала його одразу?
— Звісно. Такі очі не забуваються. І ця манера дивитися, ніби він уже все про тебе знає.

Надворі почало сутеніти. Ліхтарі на Ринку засвітилися теплим жовтим світлом, відблискуючи в калюжах. Львів у такі вечори здавався особливо чарівним — старі будинки, мокрий камінь, запах кави і дощу. Але сьогодні Олені було важко насолоджуватися цим.

Вона встала і почала готувати собі пуровер на зернах Кенія АА — яскравий, ягідний, з виразною кислинкою. Хотіла щось, що розбудить і дасть сил. Вода лилася повільно, аромат піднімався густими хвилями. Саме в цей момент двері знову відчинилися.
Максим.

Цього разу без пальта — у темному светрі та джинсах. Виглядав трохи менш неприступно, але все одно впевнено. У руках тримав папку з документами.
Він підійшов до стійки і зупинився, дивлячись, як Олена закінчує готувати каву.
— Мені сказали, що ти досі тут, — тихо сказав він. — Хотів поговорити.
Олена поставила свою чашку і скрестила руки на грудях.

— Якщо про твій «великий проєкт» — то я вже все зрозуміла. Прийшов добити?
Максим зітхнув і поклав папку на стійку.
— Це не добивання. Це пропозиція. Я подивився плани. Твоя кав’ярня може стати частиною комплексу. Ми зробимо спільний простір — твоя автентичність і мій масштаб. Ти збережеш назву, стиль, клієнтів. Я навіть готовий дати тобі частку.

Олена мовчки взяла його папку і перегорнула кілька сторінок. Там були схеми, 3D-візуалізації величезної сучасної будівлі, яка повністю змінювала вигляд вулиці. Її маленька кав’ярня на візуалізації виглядала як миле доповнення… яке можна було прибрати одним кліком.
— Ти серйозно думаєш, що я повірю? — тихо спитала вона, піднімаючи очі. — Ти прийшов сюди не за кавою і не за співпрацею. Ти прийшов перевірити, наскільки легко мене зламати.

Максим подивився на неї довго. У його темних очах промайнуло щось схоже на жаль, але швидко зникло.
— Я не той хлопець зі школи, Олено. І ти вже не та дівчинка. Давай просто поговоримо як дорослі люди.
Він простягнув руку зі своєю візиткою, яку вона не взяла.
— Подумай. У тебе є тиждень, поки почнуться серйозні роботи.
Максим розвернувся і вийшов. Дощ зустрів його на порозі.

Олена стояла за стійкою, тримаючи в руках чашку кенійської кави, яка вже майже охолола. Ягідна кислинка раптом здалася їй надто гіркою.
Вона зрозуміла: війна почалася. І головне поле бою — не приміщення навпроти, а її власне серце, яке щойно почало відчувати щось небезпечне.