Частина четверта

Настала абсолютна тиша, коли чути лише стукіт сердець і дихання. Даша скрикнула. Марк автоматично простягнув руку в темряві, шукаючи руку Інги, і вона навіть не відсахнулася. Їхні пальці переплелися.

– Трясця… Я ж казала, що електрика в цій хаті не потягне таку потужну техніку, - пробухтіла Поліна, увімкнула ліхтарик на телефоні, і пішла сварити Миколу на кухню.

– Поля, я не хотів, чесне слово! - Коля інстинктивно відступив назад, ніби дівчина могла його відлупцювати.

– Ти розумієш, що тепер ця темрява надовго? А якщо весь будинок вирубився через твою машину? Що робитимеш? - гримала вона, засліплюючи його ліхтариком, і Микола протягнув рудій фурії чашку з кавою. 

– Я встиг зробити одну філіжанку. Будеш? - м’яко посміхнувся він, і Поля забрала чашку, зробивши ковток.

– Телефонуй своїй сонячній дівчині, - раптом наказала Поля.

– Що? Навіщо?

– Привітаєш її з Новим роком, і попросишся в гості. Я тебе сьогодні бачити не хочу. Хутко! Телефонуй.

– Добре, тільки не галасуй так, - приречено зітхнув Микола, дістав свій телефон, і набрав номер свого першого кохання. 

На екрані смартфона Поліни виникло фото Миколи з підписом: “Мій особистий бариста”, і заграла тиха мелодія. 

– Що ти в біса робиш, малий бешкетнику?.. - розгублено подивилася вона на екран, і завмерла, переживаючи велику розумову роботу в голові. Пазл потроху складався, але все одно Поля не вірила в достовірність такого висновку. 

– Вона не бере слухавку, - усміхнувся Коля, і скинув виклик. – Мабуть, зайнята. В неї завжди була купа друзів, хлопців, шанувальників, а я лише завжди стояв поряд і спостерігав.

– Та ну… Ти б ніколи… Колька… Що ти таке мелеш? Ржеш наді мною, негіднику? - Поля нервово засміялася, але різко змовкла, помітивши серйозний вираз обличчя Миколи.

– Ти ніколи не була дурепою чи нікчемою, Поль, - прошепотів він, і зробив крок вперед. – Ти була моїм сонцем. А я був просто хлопчиком, який звик жити в тіні та не ризикувати. Я боявся, що якщо скажу хоча б слово, ти зникнеш, і навіть не будеш просто подругою. 

Поліна примружилася, відчуваючи, як її серце робить болючий кульбіт. Вона згадала всі роки їх знайомства. Як вона тягала Миколу за собою на футбол, як била по плечу, як глузувала і виштовхувала його на побачення, як розповідала про своїх невдалих кавалерів… Вона була його катом, сама того не знаючи.

– Мені… - Поля так розгубилася, що не могла і двох слів зв'язати. – Треба вирішити проблему зі світлом, вибач, - вона розвернулася, щоб піти, але Микола сказав дещо наостанок. 

– Я нічого не вимагаю від тебе, але якщо раптом надумаєш… Я тут і досі чекаю на тебе. 

Поля продовжила йти, так і не наважившись йому відповісти.

Даша, Інга і Марк визирали у вікно, милуючись снігом, і ймовірно, вони навіть не чули, що відбулося на кухні між Полею і Миколою. 

– Ходімо на вулицю, - запропонував Марк. – Все одно світла немає, хоч побісимось на сніжку.

– Світла не буде до ранку, - зітхнула Поля, читаючи чат будинку. – Аварія десь на станції, тобто… Кавомашина тут ні до чого, - вона відчувала сором за те, що нагримала на друга, а він ще й не винен. В руці досі тримала чашку з його кавою, і тепер вона здавалася якоюсь іншою на смак. З присмаком невзаємного кохання і дива, яке могло статися, якби Поля сказала “так”, а не боягузливо втекла. 

Раптом, друзі помітили самотнього чоловіка під деревом у дворі. Високий, у темній парці, з довгим шарфом, без шапки, що сніг падав на його темне курчаве волосся.

Чоловік підняв голову. Його обличчя освітилося місячним сяйвом, і Даша одразу впізнала свого незнайомця, який вочевидь, чекав на неї. Сподівався, що вона помітить його.

– Це він, - прошепотіла Даша, і її подих залишив хмаринку пари на склі. Вона без роздумів побігла одягатися.

– Даш, ти куди? - вигукнула Поліна, коли подруга вже майже вийшла з квартири.

– Мені треба дізнатися його ім'я! - кинула вона через плече.

Даша летіла вниз по темних сходах, не відчуваючи підборів на чоботах, не боячись темряви під’їзду, не думаючи ні про що, крім того, що її бажання здійснилося. Коли вона вискочила на вулицю, морозне повітря вдарило в обличчя. Він стояв за декілька кроків від неї. У світлі місяця його темні очі здавалися безоднями.

– Ти прийшов, - задихаючись, вимовила Даша, і чоловік стрімко наблизився до неї.

– Я не можу більше грати за твоїми правилами. Це дуже тяжко, - чоловік втомлено усміхнувся і обійняв Дашу. 

– Як тебе звати? - запитала вона, міцно обхопивши його за талію.

– Мені теж здається, що вже час нам познайомитися… Знову. 

– Знову? - розгублено перепитала Даша. Невже і в них є своя давня історія, довжиною в роки?

– Поїхали додому? Я хочу все тобі розповісти, - він надягнув їй капюшон на голову, і поцілував в ніс. 

“Незнайомці” поїхали шукати шляхи до спільних спогадів, яких в них виявилося безліч. 

Інга з Марком усамітнилися в його квартирі, щоб розставити крапки над “і”.

І тільки Поліна так і не знайшла відповідей ні для себе, ні для Миколи. Ховатися було не в її стилі, тому вона вирішила, що має з ним поговорити, навіть якщо це ні до чого не призведе. Але Микола спав. Заснув прямо на дивані у вітальні. Поля зітхнула, накрила його ковдрою, і погладила хлопця по скуйовдженій голові.

– Що мені з тобою робити, маленький зайчику?.. Що робити?..

Це був Новий рік, коли ніхто не отримав подарунків у коробках, але кожен отримав своє диво. Тільки не всі ще розуміли, як з цим дивом поводитися.