Частина третя

Гра продовжилася, хоча бажання залишилися лише в двох. 

– Твоя черга, - голос Поліни розрізав тишу, а погляд причепився до Інги. 

Інга повільно підняла очі. У тьмяному світлі гірлянд її обличчя здавалося висіченим із мармуру, і менше за всіх їй би хотілося бути відвертою. Вона довго дивилася по сторонах, наче соромилася зорового контакту з оточуючими, а потім тихо промовила:

– Я хочу, щоб минуле нарешті стало просто минулим. Щоб воно не дихало мені в спину.

– Про що ти зараз кажеш? - насупилася Поля. – Ти ніколи не казала, що з тобою такого страшного відбулося в минулому.

– Це неважливо… Не те що б страшне, просто деякі події з минулого досі змушують мене відчувати паніку, - Інга стала зовсім похмурою, і Марк вирішив відволікти всіх на себе. 

– А моє бажання зовсім інше, - перебив він, не чекаючи своєї черги. – Я хочу бути з моїм першим коханням. Тут і зараз. Хочу, щоб вона мене згадала.

Поліна пирхнула.

– Та ви всі змовились зі своїми мріями про перше кохання? Ой, Марку, не кажи, що великий митець досі страждає за якоюсь корейською моделлю.

– Вона не з Кореї, - відрізав Марк. Він витягнув із внутрішньої кишені сорочки складений учетверо аркуш старого паперу. – Вона звідси. Зі старого актового залу художньої школи, де ми брали участь у конкурсі.

Він розгорнув аркуш і поклав його на стіл прямо перед Інгою. Всі зацікавлено наблизилися, щоб роздивитися.

На пожовклому папері, була зображена дівчинка років чотирнадцяти. Розпущене волосся, вперто стиснуті губи й погляд, повний такої люті та болю, що, здавалося, папір зараз спалахне. Це була не та ідеальна Інга, яку вони бачили щодня. Це була дика, жива дівчинка.

Інга зблідла так, що стали видні дрібні блакитні венки на її скронях.

– Звідки... Звідки це в тебе? - її голос перетворився на шепіт.

– Ти ж пам’ятаєш той конкурс, - Марк підсів ближче, нависаючи над нею. – Ми були фіналістами. Ти малювала натюрморт, а я... я не міг відірвати очей від того, як ти кусаєш губи, коли тобі не вдається тінь. Я почав малювати тебе.

Інга заплющила очі. Спогад вдарив її під дих, вибиваючи повітря.

Вона пам’ятала. Спекотний зал, запах розчинника і відчуття, що хтось безсоромно вдивляється в її душу. Вона обернулася і побачила того хлопця – він дивився на неї своїми азійськими очима, як на здобич, а на його аркуші проступало її обличчя. Вона ненавиділа, коли на неї дивилися. А коли інші учасники почали глузувати, Інга відчула такий напад сорому й гніву, що просто кинулася на нього.

– Я штовхнула тебе... - промовила вона, не розплющуючи очей.

– Ти штовхнула мене так сильно, що я полетів спиною на мольберти, - кивнув Марк. – Ти була як розлючена кішка. Я вдарився потилицею об край столу. Досі маю шрам…

– Ти знепритомнів, - Інга нарешті подивилася на нього, і в її очах стояли сльози, яких вона не показувала роками. – Я так злякалася... Я думала, що вбила тебе. Батьки забрали мене з того конкурсу, а потім ми переїхали. Я все життя бачила цей момент у снах. Мені було так соромно, що я пообіцяла собі: більше ніхто й ніколи не побачить моїх емоцій. Я нікому більше не нашкоджу.

– А я пообіцяв собі знайти тебе. Обіцяв тоді, і пообіцяв зараз, - Марк взяв її за руку. – Кожного разу, коли я дивився на цей малюнок, я відчував удар. Це не був біль, Інго. Це був початок мене. Ти була моїм першим справжнім враженням. Моїм першим...

Він не договорив, бо Інга простягнула руку і торкнулася його голови – саме там, де був шрам. Її пальці тремтіли, але вона не відпускала.

– Вибач мені, - прошепотіла вона.

– Не вибачайся, - відповів Марк, накриваючи її руку своєю. – Дякую, що вдарила мене, а не порвала малюнок, бо мені б було сумно без твого обличчя всі ці роки.

У кімнаті повисла така тиша, що було чути, як хрустить сніг на вулиці під ногами перехожих. Поліна завмерла, все ще притискаючи до себе голову Миколи. Її пальці заплуталися в його волоссі, а рот був злегка напіввідкритий від подиву.

Вона переводила погляд із Марка, який щойно показав свій шрам, на Інгу, чиє обличчя вперше виглядало не як маска, а як жива рана.

– Тобто… - нарешті видавила Поліна, і її голос, що зазвичай гримів, як свисток, зараз прозвучав дивно тонко. – Тобто це не якась там дівчина? Це Інга? Ну дякувати небесам, що це хоч не Дашка.

– Чому це? - ображено подала голос Даша. – Точніше, чому ти взагалі припускаєш таку можливість?

– Ти сестра його найкращого друга, це ж логічно, - Поля поплескала Колю по щоці, повільно прибрала руки від його обличчя і випрямилася. – Марку, ти серйозно? - Поліна встала, уперши руки в боки, намагаючись повернути собі звичний образ господарки ситуації. – Ти навіть притягнув цей малюнок… Ти весь цей час знав? І ти, Інго… Ти весь цей час пам’ятала, як проломила йому череп? Що за мелодрама?

Микола, що сидів поруч, тихенько потягнув Поліну за край светра.

– Полю, тихіше… - прошепотів він. – Ти не розумієш. Це ж доля.

– Доля? - перепитала вона. – Доля – це коли люди знаходять одне одного через десять років? Колю, а якщо “сонячна дівчинка”, через яку ти тут літри сліз проливаєш, раптом з'явиться і помітить нарешті тебе, це теж буде доля? 

– Не інакше. 

– Все з тобою зрозуміло… А я, як остання ідіотка, втішаю тебе і поливаю її брудом. Більше не жалійся, бо моє добро не гумове.

– Поки ще є час до дванадцятої, в мене є пропозиція, - Микола потер обличчя, і посміхнувся. – Давайте зроблю всім нам кави, щоб трохи прийти до тями після цих ігор.

– Чудова ідея, - потягнулася і позіхнула Даша. – Тим паче, що є кавомашина, яку ти подарував Полі на день народження, а вона нею не користується.

– Всі ми розуміємо, що Поля шукає зайвий привід піти в кав’ярню, де працює Коля, - награно прокоментував Марк, і Поліна лише відмахнулася, ніби він сказав повну дурість.

Микола пішов на кухню. Коли зашуміла кавомашина, почало блимати світло, а потім воно зовсім зникло, залишивши компанію в суцільній темряві.