Частина друга

У квартирі пахло мандаринами, хвоєю і Київським тортом. На столі – хаос, у повітрі – напруга, яку можна було різати кухонним ножем. 

Даша вже вдесяте перевіряла телефон.

– Та годі вже тремтіти, розслабся, - Поля висмикнула смартфон з руки подруги, і заховала біля себе. – Ти казала, що у вас все невимушено і без зобов’язань. 

– Так і є! - схвильовано вигукнула Даша.

– Тоді чому ти так чекаєш на його дзвінок? Проведи час з друзями нарешті, - Микола віддано підтримував Полю.

– Даш, ти навіть не знаєш, як його звати, - Марк ліниво крутив у руках келих, не зводячи очей з Інги. – Твій “Містер Х” може бути серійним маніяком.

– Ну ти чого лізеш в чужі справи, розумнику? - Поля відмахнулася від Марка, і вирішила відволікти усіх від подруги. – Давайте грати, - гучно оголосила вона, плеснувши в долоні, наче привертала увагу учнів. – Правила прості: кожен озвучує своє бажання, а решта намагається вгадати, чи збудеться воно.

– Я хочу, щоб він мені написав, - зітхнула Даша, і відкинулася на спинку дивана, тримаючи келих.

– От знову за своє, - цокнула Поля. – Напише, куди дінеться. Тепер моя черга! Хочу сходити на побачення наосліп і закохатися.

– Ти ходиш на побачення лише з якимись притрушеними, - ображено відповів Коля. – Тому не збудеться. Не треба тобі закохуватися в таких негідників.

– Вмієш ти підтримати, - закотила очі Поля, і помітно посумнішала, дивлячись на Колю. – Кажи тепер своє примітивне бажання. 

Микола сьогодні був особливо витонченим: каштановий чубчик спадав на блакитні очі, які здавалися кришталевими, і сумними. Він раптом поставив келих на стіл, і його руки затремтіли від хвилювання.

– Я просто хочу, щоб вона мене нарешті помітила, як чоловіка, - тихо сказав він.

В очах Миколи моментально виникли сльози. Він здавався таким ніжним, що виглядав як розбита порцелянова іграшка, яку кинули під ялинкою і одразу ж забули.

– Миколко, ну ти чого? - Поліна, за своєю звичкою, притягнула його до себе, затиснувши в міцних дружніх обіймах, і навіть забула, що трохи образилася. – Ти знову про те своє шкільне кохання? Ну скільки можна? Стільки років минуло! 

Микола лише схлипнув, зарившись носом у її плече.

– Я не можу її забути, Поль... Вона така сонячна, завжди поруч, і підіймає настрій лише своєю появою…

Поліна, не випускаючи Миколу, люто глянула в простір.

– Знаєш що? Ця дівка – просто дурепа! - вигукнула вона. – Щоб їй весь рік ґикалося! Щоб у неї кава завжди була холодною! Як можна бути такою сліпою, щоб не бачити, який ти скарб? Колю, вона просто нікчема, не варта жодної твоєї сльози. Я б їй очі власноруч видерла за те, що вона з тобою робить стільки років!

Марк ледь не поперхнувся, дивлячись на цю сцену, бо кому як не йому знати про все, що коїться з його другом. Даша підняла брову, бо теж була в курсі. Тільки Інга залишалася нерухомою, хоча її пальці міцніше стиснули тонку ніжку келиха.

Микола підняв на Поліну заплакані очі.

– Ти справді так думаєш? - схлипнув хлопець. – Що вона нікчема?

– Гірше! Вона – моральна терористка! - підтвердила Поліна, витираючи йому сльозу великим пальцем. – Якщо не кохає тебе, то навіщо мозолити очі? Теж мені, сонячна… Ні собі, ні людям. Може інша дівчинка мріє про такого, як ти, і буде щаслива, якщо ти поглянеш в її бік. Тому забудь її. Вважай, її не існує.

Даша з Марком переглянулися, спостерігаючи за наївністю Поліни, але втручатися ніхто не наважувався.