Розділ 39: Анна

Понеділок, 08:00. Київ.

Я стояла перед дзеркалом, поправляючи шарф, і дивилася на своє відображення. Після нашої розмови з Максимом усе здавалося іншим. Відчуття впевненості і легкого хвилювання охопило мене. Ми вирішили тримати наші стосунки в секреті, але я знала, що це лише тимчасовий крок.

Сьогодні я відчувала, що настав час зробити щось більше. Я більше не хотіла ховатися і жити в невизначеності. Наші стосунки заслуговували на щось більше, ніж просто приховані погляди і таємні повідомлення. Я вирішила поговорити з Максимом і запропонувати рішучі зміни.

---

09:00. Офіс.

Коли я зайшла до офісу, всі погляди ненадовго зупинилися на мені. Я відчула легке напруження, але швидко відкинула ці думки. Ми з Максимом вирішили бути професійними, і я не збиралася порушувати цю домовленість.

Я пройшла до свого робочого місця і почала переглядати пошту. Але моя увага постійно поверталася до його кабінету. Кілька разів я ловила себе на тому, що думаю, як і коли поговорити з ним.

Нарешті, зібравшись із думками, я вирішила діяти.

---

12:00. Обідня перерва.

Я постукала в двері його кабінету, і за кілька секунд Максим запросив мене всередину. Він підняв голову від документів і посміхнувся, побачивши мене.

— Анно, заходь, — його голос був теплим, але я помітила легку настороженість.

Я сіла на стілець навпроти нього і глибоко вдихнула.

— Максиме, нам потрібно поговорити, — почала я, дивлячись йому прямо в очі. — Я не хочу більше ховатися. Я розумію, що тримати наші стосунки в секреті було правильним кроком спочатку, але тепер це починає тиснути на мене.

Він відкинувся на спинку стільця, зосереджено слухаючи мене.

— Я хочу, щоб ми були відкритими, хоча б перед нашими близькими колегами. Це не обов'язково означає розголошувати все одразу, але я не хочу більше жити у страху, що нас викриють.

Максим уважно дивився на мене, його обличчя залишалося спокійним, але я бачила, що його думки працюють швидко.

— Я розумію тебе, Анно, — нарешті сказав він. — Я теж думав про це. Але ти знаєш, які можуть бути наслідки. Я не хочу, щоб наші стосунки впливали на роботу чи ставлення інших.

— Я знаю, — відповіла я, трохи нахилившись вперед. — Але ми ж дорослі люди, і я вірю, що можемо впоратися з будь-якими труднощами. Головне — бути чесними з собою і з тими, хто нас оточує.

Максим мовчав кілька секунд, а потім кивнув.

— Добре, — сказав він тихо, але впевнено. — Ми зробимо це разом. Але поступово, крок за кроком.

Я відчула полегшення і радість. Ми домовилися бути чесними і відкритими, хоча б частково. Це був важливий крок для нас обох.

---

18:00. Вечір.

Ми залишили офіс разом, але йшли окремо, щоб не привертати зайвої уваги. На вулиці було прохолодно, і я закуталася в шарф, думаючи про те, як наші стосунки тепер зміняться.

Коли я дійшла до свого будинку, телефон завібрував. Це було повідомлення від Максима.

"Дякую за сьогоднішню розмову. Ти права. Ми впораємося. Завтра почнемо новий етап разом."

Я усміхнулася і відповіла:

"Так, ми впораємося. Я вірю в нас."

Цей вечір був наповнений теплом і надією. Ми зробили перший рішучий крок у наших стосунках, і я була впевнена, що попереду нас чекають лише найкращі моменти.