Розділ 36: Максим

П’ятниця, 08:00. Київ.

Я прокинувся з відчуттям тривоги. Щоранку було схоже на боротьбу зі своїми думками. Анни вже не було поруч у офісі, і це створювало порожнечу, яку важко було заповнити. Робота, яка раніше була моїм притулком, тепер здавалася беззмістовною.

Сьогодні на мене чекала важлива нарада з інвесторами, і я повинен був бути у своїй найкращій формі. Але навіть зібравшись із думками, я не міг повністю зосередитися. Образ Анни постійно з'являвся перед очима, її сміх, її саркастичні зауваження, її здатність бачити ситуацію з несподіваного боку.

Зібравши необхідні документи, я вирушив до офісу. Атмосфера була напруженою, всі готувалися до зустрічі. Але навіть серед суєти я відчував, як відсутність Анни позначається на всіх. Вона була не лише талановитим маркетологом, а й душею нашої команди.

---

11:00. Нарада з інвесторами.

Сидячи у конференц-залі, я намагався зосередитися на презентації. Інвестори слухали уважно, але я відчував, що щось не так. Зазвичай Анна допомагала мені підготуватися до таких зустрічей, її ідеї завжди додавали впевненості. Тепер я був один і відчував цю різницю.

Після завершення наради я повернувся до свого кабінету і сів за стіл. На екрані монітора миготіли нові повідомлення, але я не мав сил їх читати. Усе, про що я міг думати, це те, що Анна більше не буде поруч.

---

14:00. Обідня перерва.

Вирішив вийти з офісу і прогулятися. Повітря було прохолодним, але приємним. Я думав про те, що сказав їй у останню зустріч: "Якщо вирішиш повернутися — двері завжди відкриті." Чи мав я право надіятися, що вона повернеться? Чи можливо, що наші шляхи ще перетнуться?

Я зайшов у невелике кафе і замовив каву. Думки про Анну не давали спокою. Вона була не просто співробітницею, вона була тією, хто допомагав мені побачити світ по-іншому. І тепер, коли її не було, я відчував, як багато втратив.

---

18:00. Повернення додому.

Вечір приніс із собою ще більше роздумів. Я намагався зайняти себе роботою, але нічого не виходило. Анна заповнила собою порожнечу, яку я не міг ігнорувати.

Зрештою, я взяв телефон і написав їй коротке повідомлення:

"Анно, сподіваюся, у тебе все добре. Якби захотіла поговорити, я завжди тут."

Натиснувши "надіслати", я відчув легке полегшення. Залишалося лише чекати, чи відповість вона. Але навіть якщо ні, я знав, що зробив усе, щоб зберегти зв’язок.

Цей вечір був наповнений сумнівами, але також і надією. Я не знав, що буде далі, але був готовий боротися за те, що для мене було важливим. І Анна була частиною цього.