Розділ 31: Дорога додому ( Анна)

Розділ 31: Дорога додому

Четвер, 7:30. Львів.

Я стояла перед дзеркалом у готельному номері, намагаючись привести себе до ладу. Сон цієї ночі був неспокійним. Думки про вчорашню прогулянку з Максимом не давали мені спокою. Його слова, його погляд — усе це залишило слід у моєму серці.

Телефон на столику завібрував. Повідомлення від Олі: "Ну, як там твій Львівський роман?"

Я ледь стримала усмішку. Оля завжди знала, як підколоти мене. Вона була однією з небагатьох, хто міг побачити, що зі мною щось не так.

— "Не роман, а ділове відрядження," — швидко відповіла я, хоча знала, що вона не повірить.

Ще одне повідомлення прийшло від Насті: "Не забудь розказати все в деталях, коли повернешся."

Я видихнула. Ці дві завжди були поруч, завжди підтримували мене, навіть коли я сама не знала, куди рухаюся. Вони були як моя особиста армія підтримки, яка завжди готова допомогти або підколоти в потрібний момент.

---

9:00. Виїзд до Києва.

Максим чекав мене біля машини. Він виглядав спокійним, як завжди, хоча я знала, що всередині його, мабуть, також хвилюють наші останні події. Ми обмінялися короткими привітаннями і сіли в машину.

Дорога до Києва була довгою. Ми мовчали перші кілька годин, кожен занурений у свої думки. Я дивилася у вікно, спостерігаючи за краєвидами, що пробігали повз. Віддаляючись від Львова, я відчувала, як щось важливе лишається позаду.

— Як ти? — несподівано запитав Максим, порушивши мовчання.

Я повернула голову до нього і побачила, що він дивиться на мене з цікавістю.

— Нормально. Просто трохи втомилася, — відповіла я, намагаючись не видавати своїх справжніх емоцій.

Він кивнув і знову зосередився на дорозі.

Ми зробили зупинку в невеликій кав'ярні на трасі. Я взяла собі чай, а Максим — каву. Ми сиділи за столиком на вулиці, спостерігаючи за машинами, що проїжджали повз.

— Анно, я хочу, щоб ти знала... Я ціную твою роботу і тебе як людину. Але нам потрібно бути обережними. Не лише через роботу, а й через те, що може бути далі, — його слова були спокійними, але водночас мали вагу.

— Я розумію, Максиме. І я не хочу створювати проблем ні тобі, ні собі, — відповіла я щиро.

Ми закінчили нашу перерву і знову вирушили в дорогу. Цього разу мовчання було менш напруженим. Я відчувала, що ми знаходимося на порозі чогось нового, але обидва ще не готові зробити крок вперед.

Коли ми наблизилися до Києва, я знову поглянула на Максима. Він був зосереджений на дорозі, але його обличчя було спокійним. Можливо, це і є наша нова реальність — балансування між тим, що було, і тим, що буде.

Ми під'їхали до офісу, і Максим зупинив машину.

— Дякую за компанію, — сказала я, виходячи з авто.

— Анно, дякую тобі. За все, — відповів він, дивлячись мені у вічі.

Я кивнула і пішла до входу в офіс, відчуваючи, що це був не кінець, а лише початок. Початок чогось, що ще належало зрозуміти.