Розділ 30: Відлуння минулої ночі ( Максим)

Середа, 9:00. Львів.

Я сидів у готельному номері з чашкою кави, намагаючись зібрати свої думки. Ніч пройшла, але її відлуння все ще звучало в моїй голові. Анна. Її присутність поруч зі мною була водночас приємною і тривожною. Те, що сталося між нами, було неминучим, але тепер я відчував тягар відповідальності за цей момент.

Я не міг дозволити собі захопитися. Вона — моя підлегла, і я зобов'язаний зберігати професійну дистанцію. Але з кожним днем це ставало дедалі складніше. Її розум, її сарказм, її сила притягували мене. Вона була тією, хто міг вивести мене з рівноваги, і водночас саме вона дарувала мені спокій.

Погляд на годинник нагадував, що час рухатися далі. Ми мали завершити роботу тут і повертатися до Києва. Але перед цим на нас чекав ще один вечір у Львові.

---

18:00. Прогулянка по Львову.

Анна стояла в холі готелю, чекаючи на мене. Її темно-зелений пальто пасував до осіннього настрою міста. Ми вирішили провести останній вечір у Львові, прогулявшись його вуличками, перед тим як повернутися до щоденної рутини в Києві.

Ми рушили від готелю в напрямку площі Ринок. Листя, яке вже вкрило бруківку, шаруділо під ногами, створюючи мелодію осені. Дощ припинився, і місто пахло свіжістю.

— Львів має особливу атмосферу, — сказала Анна, дивлячись на старі будинки з вишуканими фасадами.

Я кивнув. Вулиці тут дійсно мали свою магію. Ми минали Каплицю Боїмів із її незвичайною архітектурою, а потім звернули на вузькі вулички, де час, здається, зупинився. Старовинні ліхтарі, які освітлювали дорогу, додавали чарівності вечору.

Ми зупинилися біля Вірменського собору, де були лише ми і кілька перехожих. Анна дивилася на храм із захопленням, а я — на неї. Її обличчя було спокійним, але очі видавали, що думки її зайняті чимось іншим.

— Ти часто бувала тут раніше? — запитав я, намагаючись відволікти себе від власних думок.

— Ні, але кожного разу, коли приїжджаю до Львова, намагаюся виділити час для прогулянок, — відповіла вона. — Тут є щось, що допомагає зібрати думки.

Я кивнув, розуміючи, що мав на увазі. Ми продовжили шлях, йдучи повз Ратушу, де туристи фотографувалися на фоні яскравих вогнів. Потім зайшли в одну з кав'ярень на затишній вулиці Староєврейській.

Всередині було тепло і затишно. Ми замовили каву і сіли біля вікна. Мовчання між нами було насиченим, але не обтяжливим. Це був той момент, коли слова були зайвими.

— Максиме, ти шкодуєш про... те, що сталося? — раптом запитала Анна, дивлячись на мене.

Я зробив ковток кави, намагаючись знайти правильні слова.

— Ні, Анно, — відповів я щиро. — Але це ускладнює все. І я не хочу, щоб тобі було важко через це.

Вона подивилася на мене довго і серйозно.

— Я теж не шкодую. Але ми повинні зрозуміти, як з цим жити далі.

Ми сиділи в кав'ярні ще якийсь час, просто дивлячись на вулички, що потопали у світлі ліхтарів. Львів був прекрасним і загадковим, як і наша історія, яка тільки починалася.

Цей вечір став для мене ще одним нагадуванням, що є речі, які важко контролювати. Іноді вони просто стаються, як дощ у Львові. І залишають по собі відлуння, яке довго звучить у твоєму серці.