Розділ 29: Відлуння кави з перцем

Середа, 8:00. Львів.

День почався з дощу. Сірі хмари заполонили небо, ніби підкреслюючи той безлад, що панував у моїй голові. Я спостерігала за краплями, що повільно стікали по склу, і згадувала вчорашній вечір. Максим. Його близькість, його голос... усе ще звучало у вухах.

Я знала, що треба зосередитися на роботі. Але як? Як можна зосередитися, коли думки знову і знову повертаються до нього?

Ми були у Львові у відрядженні, залишивши команду в Києві. Тут усе здавалося трохи інакшим — нове місто, нові обставини. Але те, що відбувалося між нами з Максимом, тягнулося навіть сюди.

Коли я прийшла до конференц-залу, Максим уже був там. Сидів за столом із ноутбуком і виглядав зосередженим. Він підняв голову, коли я зайшла, і на мить на наших обличчях з'явилися ледь помітні усмішки. Але це тривало лише мить.

— Анно, нам треба обговорити план презентації для клієнта, — сказав він, намагаючись тримати діловий тон.

— Звісно, — відповіла я і сіла навпроти.

Ми занурилися в обговорення. Я намагалася бути максимально професійною, хоча кожен його рух здавався занадто близьким. Я помічала дрібниці: як він трохи нахиляє голову, коли уважно слухає, як стукає пальцями по столу, коли задумується. Ці деталі раніше були для мене непомітними, але тепер вони стали чимось більшим.

Коли ми закінчили, Максим нахилився вперед.

— Анно, я розумію, що зараз усе здається складним. Але ми повинні залишатися професіоналами. Що б не сталося, це не повинно впливати на роботу.

Я кивнула, хоча в голові була справжня буря.

— Я розумію, Максиме. І, повірте, я не хочу ускладнювати ситуацію.

Його очі знову зустрілися з моїми, і я побачила в них щось нове. Суміш розуміння та якогось прихованого смутку.

— Анно, ви — одна з найкращих співробітників у нашій команді. Я не хочу, щоб ви відчували себе некомфортно через... наші особисті моменти.

Я відчула, як у грудях стало важче. Хотіла відповісти, сказати щось розумне чи заспокійливе, але слова застрягли в горлі. Лише кивнула і піднялася з місця.

— Дякую, Максиме. Я постараюся зосередитися на роботі.

Він кивнув, і я вийшла з конференц-залу, залишаючи за собою відлуння його слів.

---

День тягнувся повільно. Ми провели ще кілька зустрічей із клієнтами, кожна з яких вимагала нашої повної уваги. Я занурилася в проекти, намагаючись забути про все інше. Але щоразу, коли Максим був поруч, відчувала той самий спалах напруги.

Після останньої зустрічі ми повернулися до готелю. Максим відкрив двері свого номера і обернувся до мене.

— Анно, — почав він, але я перервала його.

— Максиме, давайте залишимо це. Ми обоє знаємо, що далі буде тільки важче.

Він подивився на мене довгим поглядом, а потім кивнув.

— Добре. Але знайте, я завжди тут, якщо ви захочете поговорити.

Його слова звучали щиро, і це було найболючішим. Я кивнула і пішла до свого номера, залишаючи його позаду.

---

Ввечері я сиділа біля вікна готелю, слухаючи, як краплі дощу стукали по склу. У голові знову прокручувалися всі події дня. Моє серце все ще калатало, але тепер я знала: час взяти себе в руки.

Це була гра з кавою і перцем, яку ми розпочали разом. Але тепер настав час поставити крапку. Або хоча б зробити паузу.

Завтра буде новий день. І я знову буду готова до битви.