Розділ 28: Кава з перцем і нові межі(Від імені Анни)

Вівторок, 9:00. Львів.

Я ніколи не думала, що світанок може бути таким... незручним. Зазвичай ранок — це час, коли я відновлюю свій контроль над ситуацією. Але цього разу прокинутися поряд із Максимом означало втратити всі орієнтири.

Він виглядав спокійним, навіть занадто спокійним. Сидів біля вікна з чашкою кави в руках і виглядав так, ніби це для нього звична справа. А я лежала, дивлячись на стелю, і намагалася зібрати свої думки докупи.

"Це просто ніч," — переконувала я себе. — "Вона нічого не означає."

Але було важко повірити у власні слова, коли спогади про його дотики все ще пекли шкіру.

— Доброго ранку, — сказала я, намагаючись виглядати невимушено.

Його погляд зустрів мій, і я на мить забула, як дихати. У цих сірих очах було щось, чого я раніше не помічала: тепло, яке він зазвичай приховував за маскою суворості.

---

Коли ми спустилися до ресторану на сніданок, я вже вдягнула свою броню. Мій улюблений діловий костюм: темно-зелений жакет із гострими плечима та вузька спідниця-олівець. Каблуки стукотіли по мармуровій підлозі, додаючи впевненості з кожним кроком. Максим, як завжди, виглядав бездоганно: чорний костюм, біла сорочка, наче щойно з обкладинки журналу.

Ми поводилися так, ніби нічого не сталося. Але кожна дрібниця, кожний погляд чи випадковий дотик нагадували мені про межу, яку ми перетнули.

— Кава з перцем? — запитав він, коли офіціант підходив до нашого столу.

Я ледь стримала усмішку.
— Звісно.

Це була маленька гра між нами, яка тепер мала зовсім інший підтекст.

---

10:30. Зустріч із клієнтом.

Я намагалася зосередитися на презентації, але кожен раз, коли Максим говорив, я ловила себе на тому, що дивлюся на нього надто довго. Його впевненість, тон, жести — усе це тепер мало інше забарвлення. Я більше не могла дивитися на нього як на просто боса.

Клієнт був зацікавлений. Ми показали кілька ідей для кампанії, які я доопрацювала ще в Карпатах. Максим працював на своєму звичному рівні: стримано, чітко, бездоганно. А я ловила себе на думці, що мені подобається дивитися на нього в дії.

Після зустрічі, коли ми залишилися удвох, він підійшов ближче. Його погляд зупинився на мені, і я відчула, як знову починаю хвилюватися.

— Ти добре впоралася, — сказав він, його голос був м'якішим, ніж зазвичай.

— Дякую, — відповіла я, намагаючись триматися професійно.

Але його близькість, цей тихий тон, який тепер я знала зовсім по-іншому, змушували мене нервувати.

---

Весь день був напруженим. І не через роботу. Моє серце калатало щоразу, коли Максим був поруч. Його рука, яка торкалася моєї спини, коли він пропускав мене вперед, здавалася гарячішою, ніж мала б бути.

"Це не може продовжуватися," — думала я. Але коли ввечері ми опинилися в ліфті самі, а він знову нахилився ближче, щоб тихо запитати, чи я встигла допрацювати пропозицію, я зрозуміла: я вже глибше, ніж хотіла.

І найгірше — чи, можливо, найкраще — я не хотіла зупинятися.