Розділ 25: Вечір, який не був у планах(Від імені Анни)

Понеділок, 20:00. Львів.

Львів зустрів нас густим снігом і запахом гарячого глінтвейну. У повітрі висіла зимова казка, яку я зазвичай любила, але цього вечора відчувала втому й роздратування.

Максим, як завжди, виглядав бездоганно: темне пальто Hugo Boss із класичним кроєм, ідеально відпрасовані штани та чорні шкіряні черевики, що виглядали, ніби їх щойно витягли з коробки. Шарф, небрежно накинутий на шию, був від Burberry, і це тільки підкреслювало його вміння виглядати стримано, але дорого.

Я, у порівнянні з ним, почувалася скромніше. Мій темно-синій пальто з базового сегменту Mango виглядав практично, хоча я обожнювала його за теплоту. Сірий шарф із грубої в'язки, високі замшеві чоботи та сумка із заклепками зробили мій образ трохи більш неформальним. Червона помада, яку я вирішила нанести в останню хвилину, додала кольору, але я все одно виглядала як жінка, яка тільки-но повернулася з гори.

Я була впевнена, що вечір завершиться рутинною підготовкою до завтрашньої зустрічі. Тому, коли Максим раптом сказав:

— У мене є одна ідея. Ви любите прогулянки?

Я підняла брову. Максим і прогулянки?

— У вас це звучить, як запрошення на марш-кидок, — саркастично кинула я, але всередині відчула цікавість.

Він злегка усміхнувся.
— Просто подумав, що після такого дня можна трохи змінити обстановку.

---

Ми вийшли з готелю, залишивши офіційність за порогом. Львів був прекрасним у світлі ліхтарів: вузькі вулички, засніжені дахи, аромати кави, які здавалися всюдисущими. Максим ішов упевнено, час від часу піднімаючи комір пальто, щоб захиститися від вітру.

— Ви завжди так одягаєтеся? — запитала я, киваючи на його елегантний вигляд.

— А ви? — відпарирував він, ковзнувши поглядом по моєму пальту.

— Практичність понад усе, — відповіла я, і він усміхнувся так, ніби це його анітрохи не здивувало.

---

У невеликому кафе з каміном і свічками ми розтанули. Максим замовив собі чай, зняв пальто й залишився у темно-сірій водолазці, яка виглядала так само дорого, як і його пальто. Я зрозуміла, що він ретельно підбирає не лише діловий, а й повсякденний гардероб.

— Львів часто був для мене точкою втечі, — сказав він, коли чай вже трохи охолов.

— Від чого?

— Від роботи. Від рішень, які постійно тиснуть. Тут я міг просто бути людиною.

Його слова застали мене зненацька. Хто б подумав, що чоловік, який завжди тримає все під контролем, теж може хотіти паузи?

Я обережно відпила свій гарячий шоколад, намагаючись збагнути цей новий образ Максима — не гендиректора, а чоловіка, який теж потребує перепочинку.

— А ви? Що змушує вас зупинитися? — запитав він, переводячи розмову на мене.

— Гори, — відповіла я. — Хоча цього разу навіть вони не допомогли.

Його брови ледь помітно зійшлися.
— Можливо, через мене?

— Абсолютно через вас, — усміхнулася я, і вперше наші сміхи злилися в щось більше, ніж формальність.

---

Після кафе ми ще трохи прогулялися. Я вкуталась у свій шарф, а Максим запропонував руку, бо сніг почав замітати тротуар. Його дотик був теплим, майже невимушеним, але чомусь змусив моє серце стукнути трохи швидше.

— Знаєте, Анно, ви змінюєте те, як я бачу роботу.

— У кращий чи гірший бік?

— У складніший, — сказав він, але його очі світилися теплом.

Ця фраза залишила мене без слів. Можливо, і я бачу Максима зовсім інакше, ніж на початку. За цією ідеальною картинкою ховався чоловік із почуттям гумору, слабкостями й вмінням дивувати.

Коли ми повернулися до готелю, сніг припинився, а вулиці виблискували в світлі ліхтарів. Перед дверима Максим зупинився.

— Дякую за компанію. Це було… потрібно.

— Вам чи мені? — запитала я, піднімаючи брову.

— Можливо, нам обом, — відповів він, і його погляд був таким щирим, що я не знала, як відповісти.

І в цю мить я зрозуміла: це вже точно більше, ніж просто робочі стосунки.