Розділ 24: Іскра в негоду(Від імені Максима)

Неділя, 20:30. Київ.

Весь день був суцільним хаосом. Несподіваний дзвінок від одного з інвесторів змусив мене терміново збиратися у Львів. Погода обіцяла бути кепською, але зустріч була надто важливою, щоб її відкладати.

Після дзвінка я відкрив телефон і зупинився на контакті Анни. Вона була у Карпатах, і, здається, це було єдине, що тримало її подалі від роботи. Але ця поїздка мала бути і її справою, тому я набрав коротке повідомлення:

«Анно, у нас термінове відрядження до Львова. Ви зможете бути в Києві до ранку? Виїжджаю о 7:00».

Я зупинився на мить, вагаючись. Чи не було це занадто? Вона явно хотіла спокою на вихідних. Але замість вагань натиснув «надіслати».

---

Понеділок, 06:45. Київ.

Анна чекала біля мого автомобіля, закутана в темно-синій шарф і пальто. Її обличчя виглядало злегка втомленим, але я помітив, що вона приховувала невдоволення.

— Добрий ранок, — привіталася вона, трохи саркастично.

— Дякую, що повернулися, — сказав я, відкриваючи багажник, щоб забрати її рюкзак.

— У мене був вибір? — відповіла вона, сідаючи на пасажирське сидіння.

Дорога з Києва до Львова була довгою, але я вирішив їхати автомобілем. По-перше, це давало нам більше гнучкості. По-друге, я не міг дозволити собі ще одну годину на вокзалі в очікуванні потяга.

---

Спочатку ми їхали мовчки. За вікном починався легкий снігопад, а я зосереджено стежив за дорогою. Анна, як завжди, тримала оборону мовчанням, але її погляд ковзав від дороги до моїх рук на кермі.

— Ви завжди так їдете? — несподівано запитала вона.

— Що маєте на увазі?

— Так напружено. Немов кожна хвилина — це рішення життя і смерті, — вона кинула на мене короткий погляд.

Я усміхнувся.
— Водіння — це теж стратегія.

Вона пирхнула.
— А я думала, це просто спосіб пересування.

---

Через кілька годин дороги Анна розслабилася. Ми зупинилися на каву десь біля Житомира, і я помітив, як вона розглядає сніг за вікном.

— Карпати були красивими? — запитав я, поки ми чекали на свої лате.

— Дуже, — коротко відповіла вона, але в її голосі відчувалася щирість. — Там тихо. Без цих... термінових повідомлень і відряджень.

— Вибачте, що зіпсував вам вихідні.

— Ви хоч раз відчуваєте провину за свою педантичність? — вона примружилася, але в її погляді було більше цікавості, ніж докору.

— Тільки коли це стосується важливих людей, — сказав я, перш ніж зрозумів, як це прозвучало.

Вона замовкла, а її очі на мить сповнились чимось теплим.

---

До Львова ми прибули вже під вечір. Сніг став сильнішим, і дороги засипало.

— Отже, ми вчасно, — сказала Анна, виходячи з машини.

— Завжди вчасно, — відповів я.

Вона засміялася.
— Ну що ж, тепер я бачу, як ви перетворюєте невдачі на щось продуктивне.

— Це комплімент?

— Можливо.

Я відчув, як легка іскра пробігла між нами, але цього разу я не поспішав її згасити.