Розділ 23: «Втеча на вікенд»(Від імені Анни)

Субота, 10:00. Карпати.

Вихідні я вирішила провести далеко від міста, зібравши рюкзак і вирушивши в Карпати. Це була моя спонтанна ідея: змінити обстановку, вдихнути свіже повітря і трохи розібратися у власних думках.

Я зупинилася у невеликому дерев’яному будиночку, який винайняла за день до цього. З вікна відкривався вид на густий ліс і гори, вкриті легким серпанком. Тиша тут була настільки глибокою, що спершу навіть здавалася неприродною.

Після кави і швидкого сніданку я вирушила на прогулянку. Лісові стежки здавалися нескінченними, і це було ідеально. Кожен крок серед цієї зеленої величі допомагав поступово звільняти голову від хаотичних думок.

Але повністю втекти від реальності не вдавалося. Думки про Максима все одно просочувалися у цю тишу. Його погляд, коли я сказала, що наш поцілунок був помилкою. Його мовчання, яке мало б бути полегшенням, але стало ще більшою напругою.

— Чого я боюся? — запитала я сама себе, зупинившись біля невеликого водоспаду. Вода бігла з каменів, створюючи м’який шум, який був ніби відповіддю на моє питання.

Боялася, що це щось справжнє. Що Максим — це не просто бос, з яким можна посперечатися, підколоти чи проігнорувати. Що між нами є щось більше, ніж я готова визнати.

Недільний ранок почався з прогулянки на велосипеді. Я орендувала його в місцевих і вирушила на перевал, що був неподалік. Вершина відкривала дивовижний краєвид, від якого перехоплювало подих.

Сидячи на камені, я відкрила ноутбук. Писати на природі було для мене чимось особливим — думки ставали яснішими, а ідеї оживали. Працювати над презентацією для нового клієнта було несподівано легко.

Увечері я повернулася до будиночка і приготувала просту вечерю — гречку з овочами. Їла, загорнувшись у плед, слухаючи, як за вікном шумить вітер.

Дзвінок від подруги Олі застав мене зненацька.

— Ну, як твій вікенд-втеча? — запитала вона.

— Спокійно. Тиша, гори, трохи роботи, — відповіла я.

— І жодних думок про Максима? — її тон був надто підозрілим.

— Звісно, ні, — збрехала я.

Оля розсміялася.
— Ти брехати не вмієш. Гаразд, бери відпочинок по максимуму. І не забувай: життя — це не лише робота і драматичні поцілунки.

— Дякую за нагадування, — усміхнулася я.

Коли вона поклала слухавку, я задумалася. Весь цей вікенд був спробою втекти. Але чи дійсно я хотіла втекти від Максима? Чи від своїх почуттів до нього?

Карпати подарували мені спокій, але залишили головне питання без відповіді.