Розділ 21: «Думки і коктейлі»(Від імені Анни)

Четвер, 19:00. Кав'ярня «Крила».

День закінчився, але на душі залишилася важкість. Усі мої роздуми про «професіоналізм» і «збереження кордонів» з Максимом розбивалися об холодну правду: я брехала сама собі. Те, що сталося між нами, мало значення. І не тому, що це могло якось вплинути на роботу, а тому, що зачепило мене сильніше, ніж я хотіла визнати.

— Ти йдеш чи будеш стояти там весь вечір? — гукнула Настя з веранди кав’ярні, помітивши мене біля входу. Її голос повернув мене до реальності.

Я вдихнула глибше, натягла усмішку і зайшла.

Оля і Настя вже влаштувалися за столом, як завжди, обговорюючи щось із жвавими жестами. Оля — білявка з коротким волоссям, завжди яскрава й експресивна. Настя — темноволоса і більш стримана, але з гострим почуттям гумору, яке влучало в саму ціль. Вони були моїм найкращим «засобом від депресії» ще з університету.

— Ну, давай, розказуй, — почала Оля, коли я сіла. — Щось явно відбувається. Ти виглядаєш як людина, яка три дні не спала.

— Дякую за комплімент, — зітхнула я, жестом покликавши офіціанта. — Мені щось міцніше, будь ласка.

Настя насупилася.
— Це що, пов’язано з роботою? Або… з твоїм новим босом?

Я завмерла на секунду, потім скривилася.
— Чому ти одразу думаєш про нього?

— Тому що ти згадуєш його частіше, ніж варто, — сказала Оля, усміхаючись. — Тож що між вами сталося?

— Нічого особливого, — відмахнулася я, але від їхніх допитливих поглядів не сховалася.

Настя хитро прищулилася.
— Нічого особливого. Тобто нічого такого, що може зруйнувати кар’єру або викликати серцевий напад?

— Ви неймовірно надокучливі, — пробурмотіла я.

Офіціант приніс мені коктейль, і я зробила ковток, перш ніж відповісти.
— Ми… цілувалися.

На мить за столом запанувала тиша. Потім Оля захоплено вигукнула:
— Боже мій! Це нарешті сталося!

— Не перебільшуй, — відмахнулася я. — Це було імпульсивно, і я вже поставила все на свої місця.

Настя підняла брову.
— І він це сприйняв?

— Не зовсім. Але я пояснила, що це була помилка.

— Помилка, — повторила Оля з недовірою. — Анно, ти бачила себе? Як ти думаєш, він теж так вважає?

— Мені байдуже, що він думає, — сказала я трохи різкіше, ніж хотіла.

Оля і Настя обмінялися поглядами.

— Тобі явно не байдуже, — сказала Настя спокійно. — Але якщо ти хочеш і далі це заперечувати, ми тобі не заважатимемо.

Я закотила очі й зробила ще один ковток коктейлю.

— Просто… я не хочу заплутуватися, — зізналася я після паузи. — Він складний. Ми обоє складні. Це не може добре закінчитися.

— Або може, — сказала Оля, підперши підборіддя рукою. — Ти ніколи не дізнаєшся, якщо не спробуєш.

Настя знизала плечима.
— Але якщо справді думаєш, що це все — шлях у нікуди, тоді тримай дистанцію. Хоча, як я бачу, це вже не дуже працює.

Ми поговорили ще про багато речей — про роботу, новини, навіть якісь плітки. Але думки про Максима весь вечір залишалися десь у задньому плані.

Коли я поверталася додому, вулиці були вже порожні. В голові крутилися слова Олі: «Ти ніколи не дізнаєшся, якщо не спробуєш».

Чи мала вона рацію? І якщо так, чи готова я ризикнути?