Розділ 17: «Втеча»(Від імені Анни)

Середа, 06:15. Київ.

Я відкрила очі, дивлячись у стелю, де тьмяне зимове світло ледь пробивалося через жалюзі. Повітря в кімнаті здавалося густішим, ніж зазвичай. У моїй голові звучало одне-єдине питання: «Що я наробила?»

Все, що відбулося вчора ввечері, промайнуло, мов короткий фільм. Погляд Максима, його тихий голос, цей поцілунок. Серце в грудях прискорилося, ніби вчорашній вечір повторювався знову і знову. Але разом із цим спогадом підступав страх. Ні, не страх. Паніка.

Я лежала на ліжку, закусивши губу, намагаючись зрозуміти, чому замість задоволення чи радості я відчуваю лише тиск. Мабуть, проблема була в мені. Чому я взагалі погодилася на цю роботу? Чому вирішила, що можу грати в його гру і при цьому залишатися неушкодженою?

Ця ситуація нагадувала мені, чому я повернулася з Відня. Тоді здавалося, що світ відкривається переді мною: престижна програма, європейське місто, нові знайомства. Але з кожним днем я дедалі частіше почувалася чужою. Відень був прекрасний, але холодний, не лише через свій клімат, а й через відчуття відчуження, яке мене там переслідувало.

У перший рік навчання я намагалася злитися з місцевим середовищем: відвідувала всі вечірки, знайомилася з людьми, пила їхнє улюблене сухе вино, хоча терпіти не могла його кислий присмак. Та врешті це перестало працювати.

Одного дня на лекції професор звернувся до мене і запитав, чи я впевнена, що обрала правильний шлях. Його слова звучали спокійно, навіть співчутливо, але мене це вкололо до живого. Тоді я вперше зрозуміла, що насправді це питання мучило мене весь час.

Я могла залишитися у Відні, знайти роботу, жити в гарній квартирі на околиці міста, їздити у вихідні в Альпи. Але це була б лише ілюзія — красиве життя без коріння. Я сумувала за тим, що можна відчути лише вдома. За запахом ранкової кави в бабусиній кухні. За суперечками з сестрою, яка завжди намагалася переконати мене жити простіше. За рідною мовою, яка звучала не як робочий інструмент, а як частина мене.

Тоді я вирішила повернутися. Але повернення виявилося набагато складнішим, ніж я уявляла. Київ прийняв мене не з розкритими обіймами, а з усіма своїми випробуваннями. І тепер одне з них стояло переді мною у вигляді Максима Гордійчука.

Я піднялася, швидко зібравшись. Єдине, чого я зараз хотіла, – це втекти. Від нього, від себе, від цього нового хаосу, який раптово увірвався в моє життя.

О 07:00 я вже сиділа в улюбленій кав’ярні, намагаючись скласти план. На столі парувала чашка американо, але я так і не торкнулася її. У голові билися думки.

«Тобі завжди потрібно більше. Більше викликів, більше емоцій, більше життя», — казала мені моя старша сестра Ліда. «Але ти ніколи не задумуєшся, що це "більше" може зруйнувати тебе».

Вчорашній вечір був саме про це «більше». Він перевернув усе, і я більше не знала, як повернутися до звичного світу, де Максим — це просто бос, а я — просто його підлегла з гострим язиком і довгими робочими годинами.

Мене переповнювала суміш гніву, сорому і навіть… смутку. Смішно, але чомусь я почувалася так, ніби вже втратила щось важливе.

О 08:00 я написала йому повідомлення:
«Максиме, я сьогодні беру відгул. Маю кілька справ. Анна».

Натискаючи «надіслати», я сподівалася, що це бодай трохи полегшить напругу. Але натомість стало ще важче. Я знала, що не можу просто втекти. Це не в моєму стилі. Та в той же час залишатися на місці і розбиратися з емоціями, які вирували всередині, було ще складніше.

День обіцяв бути довгим. А в глибині душі я знала: цей поцілунок змінив усе.