Розділ 14: "Свій світ" (Від імені Анни)

Субота, 10:00. Мамин дзвінок.

Я тільки встигла заварити собі чашку чаю, як телефон почав вібрувати на столі. "Мама" висвітилося на екрані.

— Привіт, доню! Ти сьогодні приїдеш? Твій тато вже збирається запалювати мангал. А ще, здається, бабуся вирішила, що ти обов'язково маєш скуштувати її нову випічку.

— Мам, я не обіцяю, що залишуся надовго, але заїду, — відповіла я з усмішкою.

Вихідні з родиною завжди були частиною моїх буднів. І хоча іноді мені здавалося, що я виросла і цей ритуал вже не обов’язковий, кожен візит нагадував, як сильно я ціную їхню турботу.

---

Субота, 12:30. Дача.

Як тільки я з’їхала з асфальтованої дороги на ґрунтовку, побачила знайоме подвір’я: розлогі вишні, білий дерев’яний паркан і невеликий будиночок, де пройшло моє дитинство.

— О, наша зірка приїхала! — вигукнув тато, виходячи з дому з великим ножем у руках.

— Це я зірка? Чи ти просто шукаєш, на кого звалити роботу? — засміялася я, кидаючи йому ключі від машини.

— І те, й інше, — відповів він, беручи з багажника великий пакет із продуктами, який я привезла.

Мама, як завжди, була на кухні. Вона прикрашала свій фірмовий торт кремовими трояндами. Її очі світилися радістю, як тільки я зайшла до кімнати.

— Ось і ти! Сідай, я зробила твій улюблений чай із м’ятою.

Я вмостилася за круглим столом, спостерігаючи, як вона щось додає до торта. Бабуся, сидячи поруч, неспішно перебирала зелень і розповідала історії, які я вже чула тисячу разів, але не могла змусити себе перервати.

---

Субота, 15:00. Посиденьки на дворі.

На обідньому столі вже стояли страви, які нагадували про всі сімейні традиції: домашні вареники, салати, шашлик, ще теплий хліб. Тато жартував, що наші обіди нагадують королівські бенкети.

Мій старший брат Андрій привіз своїх дітей — двох невгамовних хлопчаків, які вирішили, що я ідеальна ціль для їхніх пустощів.

— Тітко Анно, а ти правда працюєш із важливими людьми? — запитав Артем, п’ятирічний шибеник.

— Правда. Хочеш, колись покажу тобі, як зробити класну презентацію?

— Ні! Хочу, щоб ти мене навчила, як бути босом, — серйозно відповів він.

— Це ще краще, — засміялася я.

Ця легкість і щирість нагадали мені, наскільки далеко я віддаляюся від простих речей у буденних справах.

---

Неділя, 11:00. Друзі.

Після сімейного вечора я дозволила собі маленький "відступ" — зустріч із подругами, Олею та Мартою, у затишній кав’ярні в центрі міста.

— Ну що, як твої корпоративні інтриги? — Оля хитро примружилася, коли ми сіли за столик.

— Інтриги — це слабо сказано. Здається, я потрапила в середньовічний роман про двобої, — відповіла я, згадуючи ситуацію з Вірою.

— І що, Максим не кидає викликів? — уточнила Марта, явно насолоджуючись темою.

— Він не кидає. Але й не поступається, — я зробила ковток кави, намагаючись приховати посмішку.

Дівчата завжди знали, як мене розслабити. Ми говорили про все: роботу, стосунки, плани на майбутнє. Їхні жарти, щирі поради та час, проведений разом, завжди повертали мене до рівноваги.

---

Неділя, 19:00. Повернення додому.

Коли я повернулася до квартири, зняла пальто й увімкнула м’яке світло в кімнаті, відчула, що вихідні пройшли так, як треба.

Тиша мого простору, теплий плед і книга, яку я давно відкладала, здавалися ідеальним завершенням цього дня.

Поглянувши на телефон, я побачила повідомлення. Від Максима.

«Карпатська, вранці чекаю готовність вашого звіту. Без шансів на відмовки».

Я лише склала губи в напівусмішку, відписала коротке «Буде зроблено», і знову загорнулася в плед.

Сім’я, друзі, маленькі радості вихідних. Це те, що надає сил. І завтра я повернуся в бій.