Розділ 13: "Тихий фронт" (Від імені Максима)

Субота, 9:00.

Квартира тихо наповнювалася сонячним світлом, і я вперше за довгий час дозволив собі не ставити будильник. Вихідні були моєю невеликою розкішшю — часом, коли я намагався трохи пригальмувати, хоча б на кілька годин.

На столі вже стояв мій улюблений ритуал: чашка кави й стопка книг, які я відклав на «якось потім». Але цього разу кава здавалася менш приємною, а сторінки не тримали уваги.

Я думав про проект. Про Віру. Про Анну.

Щось у їхній взаємодії викликало у мені дивне занепокоєння. Анна була розумною, амбітною, але я бачив, як її вибиває з рівноваги присутність Віри. І, що ще більше мене дивувало, це мені не подобалося.

Зупинившись на цій думці, я відкинувся на спинку крісла.

«Досить, Максиме. У тебе ж інше життя, правда?»

---

Субота, 11:30. Дача батьків.

Коли я зупинив машину біля знайомого подвір’я, запах свіжого хліба та диму від печі одразу викликав теплі спогади.

«Максимко, нарешті!» — моя мама вибігла з дому з рушником у руках. Вона була однією з тих жінок, які завжди здавалися зайнятими, але при цьому знаходили час для всіх.

«Ти завжди приїжджаєш так, ніби поспішаєш на війну», — пожартував брат Дмитро, виходячи з дому з великим кошиком яблук. Він був на три роки молодшим за мене, але вже мав сім’ю й трьох дітей. Його постійний спокій дратував мене так само, як і викликав захоплення.

«А ти завжди чекаєш мене, ніби я привіз подарунки», — відповів я, посміхаючись.

«Ну, привіз?»

Я вийняв із багажника пляшку доброго коньяку для батька і кілька нових іграшок для племінників. Дмитро посміхнувся й кивнув.

---

Субота, 14:00. За столом.

Обід у батьків був свого роду традицією. Моя мама завжди намагалася приготувати щось особливе, але я знав, що головне для неї — зібрати нас разом.

«Максиме, а коли ти вже приведеш когось до столу?» — спитала мама, як тільки ми сіли за борщ.

Я скоса глянув на Дмитра, який ледве стримував сміх.

«Мамо, у мене зараз складний проект, не до цього».

«Проектами ситий не будеш», — відповіла вона, наче повторюючи якусь стару приказку.

«Це вже не мама, це справжній HR», — пожартував Дмитро, на що я лише похитав головою.

Тато мовчки сидів біля вікна, розглядаючи яблуневий сад. Він не втручався, але я знав, що він теж чекає, коли я знайду баланс між роботою й особистим життям.

---

Субота, 16:00. Розмова з братом.

Після обіду ми з Дмитром вийшли на подвір’я. Я допомагав йому зібрати яблука, а він, як завжди, використовував цей час для своїх «повчань».

«Максе, ти коли востаннє робив щось для себе?»

«Що ти маєш на увазі?»

«Я маю на увазі те, що ти живеш роботою. Хіба це життя?»

«Я отримую задоволення від того, що роблю», — відповів я, але навіть мені самому це прозвучало як виправдання.

«Отримуєш? А як там Анна?»

Я зупинився.

«До чого тут Анна?»

«До того, що ти про неї говориш, навіть коли не помічаєш цього», — він підняв яблуко й кинув його в кошик. — «Вона тобі подобається».

Я не відповів. Можливо, тому, що не знав, як це сформулювати.

---

Неділя, 18:00. Дорога додому.

Повертаючись до міста, я відчував дивне полегшення. Родина завжди допомагала мені поглянути на себе з іншого боку.

Слова Дмитра все ще крутилися в голові. Я дійсно багато думав про Анну, більше, ніж варто було б. І хоча я не був упевнений, що з цим робити, знав одне: її присутність у моєму житті — це вже щось більше, ніж просто робота.

Зупинившись на світлофорі, я подумав, що ці вихідні дали мені те, чого не вистачало останнім часом — ясність. І, можливо, перший крок до відповіді.