Розділ 12: "Кава з присмаком ревнощів" (Від імені Анни)

---

19:00. Мій кабінет.

Після розмови з Максимом я не могла зосередитися. Працювати з Вірою? Це виглядало, як жарт, але Максим явно не жартував. Від його слів у мені почали прокидатися такі емоції, яких я не чекала.

Злість? Безперечно.
Розгубленість? Так, і це мене дратувало ще більше.
Ревнощі? Ні, це було б безглуздо. Я ж професіоналка.

Але десь глибоко всередині я відчувала, що ситуація виходить за рамки простої роботи. Віра була не просто колишньою Максима. Вона була жінкою, яку всі обожнювали, яка з легкістю привертала до себе увагу, і яка, схоже, вирішила грати за власними правилами.

Я ледь дочекалася кінця дня, закрила ноутбук і вирішила, що зараз мені потрібна терапія. У вигляді вина. І розмов із тими, хто знає мене краще, ніж я сама.

---

20:00. Квартира Олі.

«Тільки не кажи, що ти ревнуєш», — промовила Оля, ставлячи на стіл пляшку червоного вина.

«Я не ревную», — відповіла я, хоча ця фраза звучала більше як спроба переконати себе, ніж її.

Ми зібралися втрьох — я, Оля та Настя. Мої подруги знали мене, як ніхто інший. І, як ніхто інший, вони вміли витягувати з мене правду.

«Добре, поясни ще раз. Віра — його колишня, вона тепер представник клієнта, і ти маєш працювати з нею над фінальною стратегією?» — Настя зробила ковток вина й скептично підняла брову.

«Так», — я важко видихнула.

«Ну, це... цікаво», — промовила Оля з усмішкою, яку я б назвала іронічною.

«Цікаво?! Це катастрофа», — я відклала келих і взяла шматочок сиру. — «Вона буквально випромінює впевненість. І, схоже, вона тут не лише через проект».

Настя покрутила келих із вином, задумливо глянувши на мене:
«А ти хочеш, щоб вона була тут лише через проект?»

Її питання застало мене зненацька.

«Я хочу, щоб вона взагалі не була тут», — зізналася я, і це прозвучало занадто емоційно.

«От і розгадка», — сказала Оля, розливаючи нам ще вина. — «Ти хвилюєшся не через проект, а через те, що Максим теж залучений. Тобі важливо, як він дивиться на тебе. І як він може дивитися на неї».

Я закотила очі, але не заперечила. Вони мали рацію, і це мене дратувало.

---

21:30. Глибокий розбір.

«Дивись», — почала Настя, відкладаючи келих. — «Ти сама сказала, що остання презентація пройшла успішно. Максим тебе поважає, навіть якщо не показує цього. Тому зараз у тебе є вибір: ти або дозволяєш Вірі збити тебе з пантелику, або показуєш їй, що ти — рівня Максима, а не його підлегла».

«Або навіть вище», — підморгнула Оля.

Я задумалася. Їхні слова мали сенс. Віра могла бути ким завгодно для Максима в минулому, але зараз я маю нагоду довести, що мене не варто списувати з рахунків.

«Ти повинна грати в довгу гру», — продовжила Настя. — «Віра, можливо, і майстер маніпуляцій, але ти — Анна Карпатська. Ти знаєш, чого хочеш, і ти це отримаєш».

«Тільки не забудь нас запросити на фінальну битву», — засміялася Оля.

---

23:00. Моя квартира.

Коли я повернулася додому, в голові досі крутилися їхні слова. Настя й Оля були праві: я мала взяти ситуацію під контроль.

Я відкрила ноутбук і почала переглядати матеріали для проекту. Якщо Віра хоче зіграти в цю гру, то вона ще не знає, на що здатна я.

І, можливо, у цьому всьому я зрозумію, що справді думаю про Максима. Але це буде завтра. Сьогодні — лише я, мій комп’ютер і бажання довести всім, що я заслуговую перемоги.