Розділ 7: "Удар у відповідь"(Від імені Максима)

Я завжди вважав, що найкращий спосіб навчити людину — це показати їй, як сильно вона помиляється. Але Анна Карпатська, схоже, не навчалася традиційними методами. Її підхід був іншим. Зухвалим, часом навіть нахабним. Але ефективним.

8:05 ранку. Кухня.

Я зайшов за своєю кавою, як завжди. Це було моє мовчазне правило: перша чашка дня належить лише мені. Але цього разу мене зустріли дві несподіванки. По-перше, Анна вже була там, спокійно розмішувала свій чай. А по-друге, її термокружка мала напис, який відразу ж кинувся в очі:
"Найкращий смак перемоги — кава".

— Ваша черга насолоджуватися своїм еліксиром життя, — безтурботно кинула вона, навіть не підводячи голови.

Я нічого не відповів. Це було б для неї перемогою. Замість цього я мовчки приготував свою каву й повернувся до кабінету, розмірковуючи про те, як їй вдається змушувати мене нервувати лише кількома словами.

11:00 ранку. Мій кабінет.

Презентація Карпатської вже лежала переді мною. Я переглянув її тричі. І щоразу знаходив у ній щось нове. Це було… добре. Не геніально, але безумовно краще, ніж я очікував.
На останньому слайді я помітив дрібний, але зухвалий підпис:
"І так, ця кава смачніша за вашу".

Мені майже вдалося стримати усмішку. Майже. Її впевненість вражала. Але я не міг дозволити собі дати їй зрозуміти, що вона вразила мене. Це був би слабкий хід.

14:00. Відповідь на презентацію.

Я надіслав їй коротке повідомлення:
"Карпатська, це краще, але ви ще не виграли".

Відповідь прийшла майже миттєво:
"Дайте клієнту побачити. Вони вирішать за вас".

Її відповідь була гострою, але справедливою. Анна знала, що її ідеї мали потенціал. Я повинен був визнати: вона грала дуже добре для новачка. Але попереду було ще багато раундів, і я мав намір показати, що досвід — це не просто слово.

---

18:00. Вечір у місті.

Робочий день завершився, але думки про Анну й нашу незриму гру не покидали мене. Замість того щоб піти додому, я вирішив прогулятися вечірнім містом. Зимове повітря було холодним і освіжаючим. Вогні вітрин, запах глінтвейну й вулична музика створювали атмосферу, яка розслабляла, але не могла повністю переключити мої думки.

Я подзвонив своєму старому другові Сергію, з яким ми давно не бачилися. Він завжди вмів повертати мене до реальності, навіть коли я занурювався в робочі інтриги. Ми зустрілися в невеликій кав’ярні, де часто бували раніше. Сергій, як завжди, з посмішкою вислухав мої розповіді.

— Карпатська, кажеш? Вона вже другий день поспіль займає твої думки. Чи не забагато уваги ти їй приділяєш? — жартома спитав він.

— Це не так, як ти думаєш, — відповів я, але його погляд говорив, що він мені не вірить.

Після кав’ярні я повернувся додому. Там мене зустріли тиша і світло настільної лампи. Я жив один. Сім'я завжди здавалася чимось таким, на що в мене просто не було часу. Робота займала весь простір, але цього вечора, дивлячись на порожню вітальню, я задумався: чи це справді те життя, якого я прагну?

Думки про Анну знову прослизнули в голову. Її зухвалість дратувала, але, чорт забирай, вона була цікавою.