Розділ 1: Від імені Анни

8:15 ранку. Офісний хмарочос у центрі міста.

Ні, це не корпоративний рай. Це — перший крок у моє пекло.
«Гордійчук Груп», компанія, яка славиться своєю жорсткою корпоративною культурою. І я, Анна Карпатська, тут не для того, щоб змінювати цей світ. Мені потрібна зарплата, щоб заплатити за квартиру. Все просто.

Я поправила своє темно-синє пальто перед скляними дверима і увійшла всередину. Пахло кавою, амбіціями й нервами. Рецепція нагадувала космічний корабель: білий мармур, блискучі поверхні, нуль натяку на тепло.

Мене зустріла молода дівчина з неймовірно широкою усмішкою.

«Анна? Ласкаво просимо до нашої дружньої команди!» — вона так щиро натискала мою руку, що я запідозрила, що вона тренується для конкурсу «Міс Секретарка року».

«Дякую. Я завжди мріяла стати частиною корпорації, яка працює без сну і совісті», — відповіла я, підкреслюючи сарказм.

Її усмішка похитнулася, але вона швидко оговталася:

«О, у нас дуже цікава команда. І… так, Максим Артемович уже чекає на вас».

Максим Артемович. Вимогливий, суворий, абсолютно безсердечний. Це я встигла почути ще до співбесіди. Але що ж, я не з лякливих.

Ліза (так звали секретарку) провела мене до кабінету боса, затримавшись перед дверима, ніби за ними сидів дракон.

«Будьте обережні з ним. Він… ну, дуже прямолінійний».

«Прямолінійний? Тобто, просто хам?»

Вона мовчки відчинила двері, напевно, вирішивши, що я сама собі ворог.

---

8:30 ранку. Кабінет директора.

Кабінет був величезним і зовсім порожнім, якщо не рахувати стола, величезного вікна і одного дуже суворого чоловіка за комп’ютером. Він навіть не підняв голови, коли я зайшла. Лише голосом, таким холодним, що ним можна було заморожувати каву, кинув:

«Сідайте».

Я відчула себе героїнею фільму про босів-тирантів. Але якщо це був фільм, то в мене є головна зброя — мій сарказм.

«Доброго ранку, ваша суворість», — відповіла я, присідаючи на крісло навпроти.

Це змусило його нарешті підняти голову. Його погляд був настільки проникливим, що я ледь не злякалася, що він бачить, як я краду чужий Wi-Fi.

«Анна Карпатська, так?» — коротко перепитав він.

«Власною персоною», — відповіла я з усмішкою, але він не відповів.

Його погляд ковзнув по моєму одязі — стриманій блузі й спідниці-олівці. Хмурий. Мовчазний. Втілення корпоративного жаху.

«Ваша робота починається сьогодні. Ваш відділ…»
І тут він зупинився, дивлячись на мене так, ніби щось помітив.

«Що?» — запитала я, трохи збентежено.

«Ви випили каву?»

«Так, вранці. А що?»

«Це пояснює, чому ви така… жвава».

Я засміялася, але, схоже, це його не розважило.

---

8:45 ранку. Все ще кабінет.

Він продовжив свою промову, пояснюючи, чого від мене очікує. Технічний жаргон. Стратегічні плани. Його голос монотонно заповнював повітря. Я слухала уважно, але не змогла втриматися:

«Вибачте, а ви завжди говорите так, ніби виступаєте перед залізними роботами? Чи це просто для мене?»

Він підняв погляд. Його очі говорили: «Не жартуйте зі мною». Але я не могла зупинитися.

«До речі, а кава у вас тут завжди така міцна? Ви, мабуть, додаєте туди трохи перцю».

Максим хмикнув, але нічого не відповів. Я не зрозуміла, чи то він не хоче мене дратувати, чи він вже вирішив мене звільнити.

---

9:00 ранку. Вихід з кабінету.

Коли я вийшла, Ліза вже стояла з кавою для Максима. Я зупинилася і тихо сказала їй:

«До речі, твій бос не такий страшний. Просто треба трохи більше кави з молоком».

Вона ледь не впустила чашку.

---

Цей день закінчиться ще гірше, але одна річ була зрозумілою: я точно не планувала бути частиною цієї «сім’ї». Але щось у цьому чоловікові викликало в мене бажання залишитися.

Вітаю! Надіюсь Вас захопила ця історія. Ставте зірочки та підписутесь на мене.