Випадкова зустріч

          Те прибирання заняло у дівчат увесь день. І зранку Марі відправилася на роботу, але ввесь день була зосереджена на словах наставниць. День проходив повільно. Обслужувати столики їй вдавалося краще, ніж напарницям, але вона на це не зважала.

           Невздовзі її зміна завершилася і дівчина відправилася додому, щоб обміркувати про пошук ключа. Та де шукати його. Але як тільки вона увійшла в парк, то побачила знайомий силует, що рухався в її сторону.

          - Ну здрастуй! - Сказав хлопець.

          - Оце так зустріч! - Холодно відповіла Марі.

          - Не рада мене бачити? Ну звісно ні! - Із сарказмом відповів Алекс.

          - Дуже рада... Тебе уже випустили? - Запитала дівчина.

          - Я думав, що ти змінилася... Бачу, що помилився.

          - Щось хотів? - Поцікавилася хранителька.

          - Навіщо питати, якщо не відасиш?

          - Ти досі шукаєш якісь книги?

          - Ти знаєш, що то за книги!

          - Я ще не є поїхавшою дахом!

          - Ти взагалі страх втратила? - Скрикнув Алекс, перегородивши дорогу.

          - Як же ти мене дістав! А де твоя краля?

          - В квартирі нашій!

          - Я думала, що втекла...

          - Тільки ти так могла зробити і заявити в поліцію!

          - Ой, що ж це буде? - Із сарказмом запитала Марі.

          - А де твій кавалер?

          - А він мені не треба...

          - Так. Просто ти нікому не потрібна!

          - І що поганого в цьому?

          - Про тебе ніхто не буде переживати, якщо пропадеш!

          - Це погроза?

          - Попередження! - Відповів хлопець.

          - Зачекай! Це я мала налякатися?

          - Ти знущаєшся з мене? - Викрикнув Алекс.

          - Зовсім ні... Просто трішки не зрозуміла, які емоції пробити...

          - Не роби із себе такої нетодорканної!

          - А ти так знаєш яка я?

          - Я з тобою був!

          - Скільки? Декілька місяців і втік?

          - Марі... Будь добра, віддай мені книги!

          - Схоже, що тебе так і не вилікували!

          - Тобі смішно? Де книги? 

          Хлопець вирвав з рук сумку і почав з неї все витрушувати.

          - Де ти їх сховала?

          - Я нічого не ховала...

          - Я знаю, що ти збираєш ті рідкісні книги!

          - Треба знову дзвонити в лікарню... - Холодно відповіла дівчина.

          - Віддай мені! Я хочу мати ту силу!

          - Як добре, що ми розійшлися...

          - Ти думаєш, що мені не розказали, що бачили тебе у Закритій зоні?

          - І що?

          - Значить ти збираєш книги! Ти їх шукала тоже!

          - Алексе! Йди лікуйся! 

          - Тоді чого ти там була?

          - Запитай у Влада!

          - Я його не можу знайти...

          - Схоже, що він не хоче мати хворо друга...

          - Він мене не предав! - Крикнув Алекс.

          - Годі! Пропусти! Мені треба в кімнату!

          - До книг спішиш?

          - До свого співмешканця....

          - Що? Так ти ще з кимось живеш?

          - Звісно...

          - Хто він? 

          -  Вірний друг...

          - Марі! Що за Хлопець, до якого ти так рвешся?

          - Мій пухнастий песик... - Пояснила дівчина обминаючи Алекса.

          - Вирішила, що я повірю в це?

          - Мені байдуже чи віриш, чи ні...

          - Марі! Думаєш, що можеш так просто піти?