Зникнення 2

           - Зараз я тобі все поясню! - Почав був Саша, але друг його перебив.

           - Я зрозумів надто пізно, що накоїв. 

           - Мені приємно, що ти визнав свою винну. - Відповів хлопець.

           - Але до її зникнення я не причетний, готовий допомагати шукати, щоб залагодити провину. - Промовив Влад. 

           Хлопці присіли на лавку і почали думати, де шукати Марі.

           - Може її подруга знає? Чи може писала вона їй? - Враз промайнуло у голові друга.

           - А якщо не знає? - Стурбовано промовив Саша.

           - Тоді будемо далі думати. - Підтримав хлопець.

           Тремтячою рукою він дістав телефон і знайшов знайому його дівчини і написав:

           " Привіт. Ти випадково не знаєш де зараз Марі?"

           Відповідь довго не прийшлося їм чекати, адже вона була в мережі.

           " Сказала, що йде з тобою. А потім я їй дзвонила, але поза зоною досяжності номер. " 

           " Дякую! " - Написав Саша і поглянув на друга.

           - В мене є ідея! - Враз підхопився на ноги Влад. - А що якщо відслідкувати її номер коли був востаннє активний?

           - Ну ти даєш! Ходімо скоріше! Зараз спробуємо! - З надією відповів хлопець.

           Друзі швидким кроком попрямували до будинку Саші. У обох промайнула надія, що вони знайдуть Марі. Хлопець згадав, що вона йому скидала геолокацію за десять хвилин до зникнення.

           Тим часом Марі отямилася. Вона відчувала як сніг падає на її обличчя, але не могла розворушити руками. Волосся спадало в очі, а мороз пробирав до кісток. Дівчина не розуміла, що відбувається і де знаходиться. Ноги були прив'язані до стільця. 

           " Як я сюди потрапила? Що сталося? Так холодно..."

           Раптом почула голос знайомий, але не могла згадати кому належить. Він тихо хихикнув...

           " Що йому від мене треба?" 

           - Надіюся, що ти не будеш кричати, якщо я заберу скотч із твого рота? 

           Дівчина похитала головою, що ні. І хлопець підійшов до неї і акуратно відклеїв.

           - Як довго я тут? - Запитала ледве чутно Марі.

           - Я не рахував, але бачу, що ти замерзла... - Радісно прозвучав голос.

           - Так. Тут холодно...

           - А колись ти так не казала! - Зловісний сміх розвіявся по приміщенню.

           " Так дивно тут, велика зала без стелі. Немає світла... ніби якась закинута спортивна зала. "

           Дівчина почала оглядатися навколо і її увагу привернув малюнок. Він не був звичайним, а кольори так і затуманювали очі: червоний, зелений, жовтий, бузковий... Із стіни спускався на почорнілу підлогу.

           " Барви ніби у школі... Невже... Це і є школа, як я раніше не могла помітити"

           - Подобається? - Пролунав голос за її спиною. - Ти помітила, що усе в твоєму стилі зроблено?

           Марі хотіла побачити його обличчя, але відчула важке дихання на вухо:

           - Навіщо тобі бачити мене? Ти мене забула? Невже Саша так кращий від мене? 

           " Саша? Він знає мене і моє життя. Хто ж ти такий? "

           - Я забув, що ви розійшлися через його вибір... чи може твій? - Хлопець голосно розсміявся і від цього, а також від холоду, пройшли мурашки по шкірі.