Розділ 18. Вельветова тиша та ельфійський коньяк

Перехрестя вміло гриміти, торгувати, обважувати на вагах та затівати бійки між кланами за партію контрабандної кориці з людського світу. Але іноді, коли ринкові ятки зачинялися, а великі залізні ліхтарі починали горіти тьмяним газовим світлом, над цим клаптиком міжсвіття згасав магічний ефір. Наставав час вельветової, глибокої тиші.

Цього вечора тиша була особливою. Вона пахла сушеною болотною м’ятою, солідолом та легким шоком. Новина про те, що триметровий Жмих — спадкоємець найповажнішого кам’яного роду — обрав собі за пару не чистокровну трольчиху з бородавкою, а людську дівчину Людочку, яка вміє причаровувати шансоном і пиріжками, облетіла Перехрестя за годину. Але замість очікуваного бунту ринок... просто замислився.

У палаці Срібних Листопадів, де зазвичай велися розмови про зірки та тисячолітні хроніки, панував спокійний, майже камерний напівморок. Еланіель сиділа біля відчиненого вікна, з якого було видно, як сині ліси Перехрестя повільно занурюються в туман. У її руках був той самий паперовий стаканчик із написом «Суми — місто патріотів», куди вона потайки від придворних налила старого ельфійського коньяку.

Король Листопадів стояв поруч, знявши свою важку корону і залишившись у простій лляній сорочці. Його гострі вуха ледь помітно ворушилися, вловлюючи відлуння пісні про «Охорону, отмєну», яке все ще висіло над Воскресенською.

— Отже... Людочка, — тихо промовив монарх, крутячи в пальцях тонку кришталеву чарку. — Дівчина, яка тримає діжу з тістом. І твій кам’яний друг Жмих проковтнув її магію разом із лівером?

— Батьку, це не просто магія, це вища кулінарна алхімія, — Еланіель посміхнулася, зробивши ковток. — Ти б бачив її погляд. У ній стільки впертості, що вона могла б самотужки повернути річку Псел назад, якби їй заважав шум води. Жмих не дурний. Він вибрав не слабку жінку. Він вибрав ту, яка триматиме в залізних обіймах його кам’яне серце.

Король Листопадів промовчав, дивлячись на мерехтіння фіолетових іскор у тумані. Потім притиснув руку до грудей і філософсько додав: 

— Дівчина, яка не боїться триметрового троля і вміє виганяти забудовників за допомогою швабри... Знаєш, доню, можливо, нашому міжсвіттю якраз і не вистачало такої... суворої сумської дипломатії. Завтра я відправлю їм як весільний дарунок кошик нашого срібного кришталю. Нехай тримає в ньому своє борошно.

А в третьому каменоломному секторі Перехрестя, у глибокій печері Гертруди, качалка нарешті відпочивала на столі. Моргріт Скелелазка сиділа на камені, підібгавши під себе потужні ноги, і повільно потягувала з глиняного кубка ту саму мухоморівку.

Гертруда стояла біля вікна, дивлячись на затихаючий ринок. Її кам’яні плечі більше не здригалися від ридань. Вони опустилися, виказуючи глибоку, материнську зрілість.

— Ну що, кумо, — тихо пробасила Моргріт, поправляючи свого крука на капелюсі, який теж заснув, сховавши дзьоб під крило. — Пережила оглядини?

— Пережила, — зітхнула Гертруда, і з її ніздрів вилетіла маленька, спокійна хмарка пари. — Ти ж бачила, як вона на того Андрія Валер’яновича кричала? Вона ж його костюм ледь по швах не пустила одним своїм словом. Без жодного магічного молота. Наша породиста кров.

— А я тобі що казала! — хмикнула Моргріт, стукнувши кубком об стіл. — Розмір — то пусте. Головне — щоб у самиці всередині сиділа кремінь-баба. Ця твоя Людочка нашого Жмиха швидко навчить хвіст... тобто мох причісувати. І Громило каже, що її тісто піднімається швидше, ніж наші ціни на граніт.

Гертруда повернулася до столу, сіла поруч із кумою і вперше за весь вечір м’яко посміхнулася своєю важкою кам’яною посмішкою. 

— Перстень із шестерні трактора... Він так старався, коли його точив. Знаєш, Моргріт, я вирішила. Благословляю. Нехай пече свої пиріжки. Якщо забудовник знову прийде з екскаватором — Людочка перша стане на захист нашого підвалу. А ми прикриємо її зі спини. Завалю її вхід брилою... але тільки щоб пиріжки не охололи.

На самому Перехресті, біля зачинених яток, гобліни та дрібні духи тихо шушукалися в очеретах, обговорюючи, що тепер у кав’ярні Мар’яни з’явиться новий сорт захисту — «сімейний». Навіть старий Адул Лукум, поправляючи свої вуса в таверні, вирішив відкласти схему з італійським брендом. Проти Людоччиної армії бабусь не ризикував іти жоден базарний перекуп.

Крізь глуху міжсвітову кладку, прямо в кав’ярню, пробивалося лише тихе, затишне мурчання равлика Валєри. Перехрестя прийняло наречену. Спокійно, з повагою і з легким передчуттям того, що з цією сумською родиною їхній світ уже ніколи не буде колишнім.