Розділ 15. Андрій Валер’янович, магічні аномалії та великі плани на ТРЦ

Двері кав’ярні відчинилися з таким пафосним, аристократичним скрипом, ніби сама стара дубова деревина з усіх сил намагалася випнутися перед гостями. У залу впевненою ходою зайшов Степан Петрович, який від передчуття великих грошей сяяв, як щойно начищений армійський самовар.

А ось за ним ступав чоловік, який усім своїм виглядом випромінював успіх, дорогий бренд, парфуми з нотами сандалу та той самий легкий, тривожний запах озону, що зазвичай буває в Сумах за п'ять хвилин до початку руйнівної літньої грози. На ньому був ідеально підігнаний під фігуру костюм кольору «антрацит», на якому не було жодної порошинки, і посмішка людини, яка точно, до копійки знає, скільки коштує кожен квадратний сантиметр землі на Воскресенській.

— Мар’яно Василівно! — з порога радісно вигукнув орендодавець, ледь не збивши течкою стілець. — Знайомтеся швидше! Це Андрій Валер’янович, наш провідний міський інвестор і голова наглядової ради. Людина неймовірно великої душі та ще більших, масштабних будівельних планів на цей квартал!

Мар’яна, яка в цей самий момент під столом запекло намагалася відібрати у равлика Валєри перманентний маркер (бо цей слизький митець у пориві натхнення намагався дописати фразу «Бережи інвентар» прямо на сітці-авосьці дяді Васі), різко випрямилася й поспіхом витерла замурзані в емаль руки об робочий фартух.

Артем і Максиміліан зреагували миттєво: вони синхронно, наче за командою, стали по обидва боки від дівчини, як почесна королівська варта. Один — наїжений, із напруженими плечима і готовий до блискавичного вовчого стрибка, інший — блідий, як полотно, і з витончено-презирливою міною на обристократичному обличчі.

— Надзвичайно приємно, — Андрій Валер’янович світським жестом простіг Мар'яні долоню.

Дівчина обережно торкнулася його пальців і тут же відчула дивне, неприємне поколювання, ніби випадково схопилася за оголений дріт під напругою. Чистий статичний розряд магічного струму.

— Багато чув про Ваш новий заклад, — інвестор тонко посміхнувся, обводячи поглядом приміщення. — Кажуть, у Вас тут панує... надзвичайно специфічна, я б навіть сказав, екзотична атмосфера для нашого обласного центру.

Його рентгенівський погляд на секунду затримався на дяді Васі, який на сусідньому стільці якраз відчайдушно намагався почухати потилицю, принципово не виймаючи лису голову з радянської сітки, а потім плавно перемістився на Живі Кубики, які після ситного сніданку серветками мирно спали в кутку залу, згорнувшись калачиком і тихо сопучи очима.

— Степане Петровичу, — забудовник повільно повернувся до орендодавця, і його голос став м’яким та густим, як оксамитовий плащ Макса, але з чітким, холодним металевим відтінком. — Ви ж, як людина з досвідом у міськраді, чудово розумієте, що це приміщення... воно абсолютно аномальне. Тут явно і грубо порушена геопатогенна зона всього мікрорайону. Всі ці так звані «ефекти», які ви через наївність сприймаєте за прогресивний лофт-дизайн — це перші ознаки дуже небезпечного просторового розлому. Будівля буквально дихає, фундамент ходить ходором, стіни пульсують... Це ж пряма, задокументована загроза життю та здоров’ю мирних сумських городян!

Степан Петрович від таких серйозних формулювань здивовано кліпнув своїми круглими окулярами й розгублено поправив краватку.

— Та ну що ви таке кажете, Андрію Валер’яновичу! Які ще розломи, які загрози? Це ж чистий молодіжний креатив, стартап! Ви подивіться, скільки у Мар'яночки клієнтів, уся молодь із політеху тут сидить! Прибуток за останній місяць виріс рівно втричі! Мар’яночка у нас — просто золота, вихована дитина, вона мені за поточну оренду рубіном... е-е... тобто, я хотів сказати, дуже вчасно і за хорошим курсом платить! Я, якщо чесно, зовсім не горю бажанням власноруч закривати курку, яка справно несе міському бюджету золоті яйця.

Забудовник ледь помітно, хижо посміхнувся, крок за кроком підходячи впритул до барної стійки. Дубова Галина під його доглянутими руками не просто напружилася всіма своїми річними кільцями — вона видала ледь чутний для людського вуха, але чіткий звук, схожий на шипіння смертельно розлюченої привокзальної кішки. Великий рубін всередині дерева тривожно спалахнув багряним.

— Сьогоденний прибуток — це, звісно, добре для малого бізнесу, Степане Петровичу, — Андрій Валер’янович подивився прямо в очі Мар’яні, і в цьому погляді не було нічого людського. — Але ми з вами маємо думати глобально, про майбутнє цього міста. На цьому самому місці, разом із цим старим двором-колодязем, ми вже восени збудуємо грандіозний, сучасний ТРЦ «Кристал-Суми». Тільки чисте скло, міцний бетон, стабільність і європейський рівень. Жодних дихаючих стін, жодних аномальних протягів... і жодних кумедних хвостиків та вікторіанських жабо в персоналу.

Він знову повернувся до дівчини, спершись на стійку:

— Мар'яно Василівно, я пропоную вам таку солідну, безпрецедентну викупну ціну за розірвання договору, яка дозволить Вам без жодних проблем відкрити десять звичайних, нормальних кав’ярень по всій країні. Без цих ваших... міжсвітових аномалій. Без щоденного ризику, що одного чудового дня цей Ваш нелегальний «портал» просто засмокче в себе всю Воскресенську вулицю разом із міськвиконкомом.

Артем від такої нахабної комерційної пропозиції зробив різкий крок вперед, і його очі в напівмороці зали небезпечно заблищали чистим золотом альфа-вовкa.

— У нас немає жодних аномалій, інвесторе, — крізь зуби процідив перевертень, виставляючи вперед міцні груди. — У нашого закладу є свій унікальний характер і душа. А ваш майбутній ТРЦ — це просто чергова потворна коробка з пластику та бетону, яка остаточно вб’є всю історичну душу нашого міста.

— Душа міста, молодий чоловіче, на превеликий жаль для вас, не приносить акціонерам щоквартальних дивідендів, — холодно й байдужо відповів інвестор, навіть не повернувши голови в бік бариста.

Він на якусь коротку мить затримав свій пильний погляд на великому рубіні «Серце Гори», що продовжував ритмічно пульсувати в деревині стійки Галини, і в його темних зіницях на секунду дзеркально промайнув магічний багряний вогник древнього закляття.