Розділ 14. Подарунок Гертруди та «Магічний бум» у Кані-Корсо

Ранок на Воскресенській почався з того, що триметрова трольчиха Гертруда з ентузіазмом притягла в кав’ярню те, що вона абсолютно щиро назвала «невеличком сувеніром для бізнесу».

Сувенір мав вигляд масивної, почорнілої від столітньої сирості скрині, густо обкутої іржавим залізом Перехрестя. Скриня поводилася вкрай недипломатично: вона підозріло, утробно гарчала на залу, періодично підстрибувала на пів сантиметра вгору і щосили намагалася вкусити зляканого Артема за його новенькі білі кросівки.

— Це я вам для ваших оцих молодіжних ігор принесла, — гучним громовим басом оголосила трольчиха, з хрускотом витираючи кам’яні, покриті мохом руки об свій величезний робочий фартух. — Мій Жмих учора весь вечір на вухах стояв, казав, що ваші міські студенти-хіпстери просто обожнюють годинами «кидати кубики» за столом. Ну, я й згадала, що в мене в дальніх печерах без діла валяється оця річ. У цій скрині, правда, кубики трішки особливі, з характером. Ви тільки пальці в щілини без потреби не пхайте, бо кубики третій день не годувані, голодні дуже.

Мар’яна лише повільно відкрила рота, щоб висловити все, що вона думає про таку техніку безпеки, але в цю саму секунду в кав’ярню галасливою лавиною завалилася нерозлучна компанія Сергія-хіпстера. Вони виглядали так, ніби не спали щонайменше три доби, гарячково готуючись до фіналу неофіційного чемпіонату Сум з настільних ігор.

— О-о-о! Новий ексклюзивний реквізит для занурення?! — Сергій з диким захватом ув'язався за скриню, ледь не впершись у неї носом. — Дивіться, пацани, який божевільний автентичний дизайн! Це що, обмежене колекційне видання Dungeons & Dragons: Реалістичне Пекло? Скільки за доставку віддали?

— Це... е-е... наша нова інтерактивна інсталяція для фанатів темного фентезі, — на ходу вигадала Мар’яна, поки блідий Артем усім своїм тілом намагався притиснути кришку скрині до підлоги, використовуючи всю свою вагому вовчу масу і міцно затиснувши хвіст між стегон. — Тільки руками не чіпайте, фарба ще... е-е... токсична!

Але справжній, концентрований абсурд сумського міжсвіття почався тоді, коли за спиною Сергія в залу впевнено зайшов новий гість. З першого погляду він виглядав як абсолютно звичайний, середньостатистичний сумський пенсіонер: вицвілі спортивні штани «Adidas» із трьома смужками, стара засмальцьована кепка з пафосним написом «Кані-Корсо», але замість собаки на короткому повідку він... залізною хваткою тримав у руці власну голову.

Голова в цей момент мирно, з легким хропінням дрімала у звичайній радянській сітці-авосьці, а от його повністю автономне тіло впевнено простувало прямо до барної стійки Галини, орієнтуючись у просторі, мабуть, виключно за густим запахом свіжообсмаженої ефіопської арабіки.

— Вітаю вас, шановна молодь, — раптом гучно промовила голова прямо з авоськи, ліниво розплющивши одне жовтувате око і глянувши на онімілу Мар’яну. — Мені, будь ласка, звичайний подвійний еспресо. Тільки обов’язково вставте туди довгу пластикову трубочку, щоб я своїм ротом тіло випадково не заляпав. А то дружина мені за ці парадні штани вчора такий скандал влаштувала, так випрала — досі вуха висихають.

Студенти за кутовим столом миттєво завмерли з гральними картами в руках. Сергій повільно, зі скрипом у шиї повернувся обличчям до бару.

— О-о-о... Ні, ну оце я розумію — акторська гра! Пацани, гляньте, це ж чиста аніматроніка на прихованих магнітних подушках! Який рівень деталізації! Гляньте, як реалістично його тіло тримає пальцями цю сітку! Мар’яно, клянуся бруківкою на Сотні, де ви взагалі берете цих геніїв сцени?! Скільки ви їм платите за зміну?

— Це наш дядя Вася, — пошепки представив нового гостя Громило Гірчиця, по-хазяйськи виринаючи з-під стійки Галини з гайковим ключем на плечі. — Він у минулому житті — звичайний фізрук із нашої дванадцятої школи на Курській. Ну, стався з ним один неприємний виробничий інцидент на Перехресті з магічним просторовим порталом ще в лихих 90-х, от тепер він і ходить у такому розібраному вигляді. Зате, скажу я вам, у чергах за пенсією в Ощадбанку йому завжди без питань поступаються найкращим місцем — місцеві чиновники просто панічно бояться, що він у пориві сварки свою лису голову прямо їм на підвіконня покладе і випадково там забуде до вечора.

Максиміліан, який у кутку залу якраз витончено поправляв своє біле жабо перед подачею лате, зблід ще сильніше, ніж під час нічної бійки з колекторами.

— Господи небесний... — прошепотів вампір, хрестячись двома пальцями. — У нашому древньому трансільванському роду теж свого часу були безголові вершники, але вони принаймні мали гордих чорних коней та криваві сокири, а не ці ваші радянські авоськи для цибулі! Це якийсь постмодерністський кошмар!

Тим часом тіло дяді Васі абсолютно спокійно сіло за столик до ошелешених студентів, акуратно поставивши сітку на вільний стілець, а голова дяді Васі з авоськи з ходу почала активно і з матами коментувати чужу партію в «Катан».

— Ну куди, куди ти, дурню, туди свою дерев'яну «дорогу» ліпиш?! — кричала лиса голова з сітки, кумедно підстрибуючи на подушці. — Не туди ставиш, синку! Став швидше на «поселення» біля зелених овець! Я в далекому 86-му році за такою схемою цілий цегляний гаражний кооператив у Глухові в місцевих авторитетів виграв! Слухай старших, поки я живий!

Абсурд у залі набирав обертів зі швидкістю звуку. Гертруда та Моргріт, зацікавившись криками, з повагою підсіли ближче до студентів «допомагати» з ресурсами.

— Овечка, кажеш? — Моргріт абсолютно буденно взяла з ігрового поля маленьку дерев’яну фішку і з хрускотом розкусила її навпіл своїми кам'яними зубами. — Ну... на смак досить приємно, але трохи сухо. Гертрудо, чуєш, дай цьому бородатому хлопчику дві наші цегли за його сухе дерево, або я прямо зараз переверну цей клятий столик догори дриґом разом із цим лисим Сергієм!

Студент Макс, який сидів прямо поруч із гігантською Моргріт, буквально тремтів від екстатичного захвату, строчачи щось у телефон.