Розділ 9. Крижаний раф та привид орендодавця

Ранок перед черговим візитом орендодавця почався з чіткого, кришталево чистого передчуття невідворотної катастрофи. Валєра, равлик-дизайнер, напередодні ввечері з’їв занадто багато свіжого, соковитого листя салату, яке Громило приніс прямо з елітних теплиць Перехрестя, і в нападі шаленої творчої ейфорії вирішив, що стеля кав’ярні виглядає надто порожньо й нудно.

Тепер над головами відвідувачів, займаючи майже тридцять квадратних метрів пофарбованого гіпсокартону, повільно розгорталося щось середнє між детальною мапою зоряного неба другого магічного виміру та схемою міської каналізації ельфійського королівства. І вся ця слизова розкіш не просто блищала, вона ритмічно й густо пульсувала ніжним, фосфоресцентним фіолетовим світлом.

— Артеме, зніми його звідти негайно, клянуся ліцензією! — напівголосом шипіла Мар’яна, незграбно тицяючи шваброю в бік триметрової стелі. — Сьогодні рівно об одинадцятій приходить Степан Петрович. Він тобі не ельф із ніжною психікою, він — колишній заступник начальника управління міськради! Людина старого гарту! Він не те що в магію не вірить, він у безкоштовну медицину не вірить! Він визнає лише витяги з БТІ, акти прийому-передачі та норми пожежної безпеки зразка 1994 року!

Артем, який у кутку за баром як раз намагався за допомогою завеликої порції бріоліну причесати свій пухнастий сірий хвіст так, щоб той остаточно не випирав з-під тісних фірмових джинсів, з острахом подивився вгору. Його золоті вовчі зіниці, які після вчорашнього первісного гону ще не до кінця повернулися в людську норму, тривожно звузилися. Його магічний зв'язок із Мар’яною зараз працював на повну потужність: він шкірою відчував кожен сплеск її адреналіну, і це змушувало його вуха під шапкою-біні нервово притискатися до потилиці.

— Майя, я намагався, — тихо прохрипів він, і його голос знову зрадницьки вібрував тими самими низькими обертонами, від яких у дівчини мимоволі німіли пальці. — Але Валєра зараз перебуває в глибокому творчому трансі. Якщо я його зараз силою відірву від ліпнини, він смертельно образиться, впаде в депресію і до вечора наглухо зафарбує нам усі панорамні вікна в колір «пролетарський відчай». Ти ж не хочеш відкривати зміну в повному мороці?

Не встигла Мар’яна відповісти, як важкі вхідні двері з боку Воскресенської відчинилися з таким оглушливим, залізобетонним звуком, ніби в них із розгону врізався гусеничний танк водоканалу.

На порозі, заповнюючи собою простір, стояв сам Степан Петрович. Це був чоловік у класичному, трохи потертому сірому костюмі-трійці, який за роки служби в міських кабінетах бачив абсолютно все: від нічних штурмів кабінетів під час приватизації заводів до тригодинних черг за дефіцитними талонами. У руках він залізною хваткою стискав масивну шкіряну папку з відірваним куточком, яка в цю хвилину виглядала в рази небезпечнішою та авторитетнішою, ніж бойова сокира Громила Гірчиці.

— Так... — з порога густим номенклатурним басом пробасив орендодавець, обводячи важким, рентгенівським поглядом приміщення. — Що це за самовільна ілюмінація без погодження з обленерго? Чому стіни... я не зрозумів, вони що, рухаються? Мар’яно Василівно, я вам, здається, за договором здавав сухий підвал під кав’ярню першої категорії, а не під підпільний планетарій для наркоманів!

Мар’яна відчула, як її спина миттєво вкрилася дрібним холодним потом, а серце зробило звичний кульбіт. Вона кинулася на перехоплення чиновника з такою швидкістю, наче захищала ворота у фіналі кубка, закриваючи собою задні двері. А з-за них, як на гріх, у цю саму секунду долинав гучний, розкотистий сміх Моргріт Скелелазки, яка на всю потужність своїх легень коментувала турецьку мелодраму.

— Степане Петровичу! Яка несподівана радість! — Мар’яна розпливлася в такій широкій і солодкій посмішці, що за своєю інтенсивністю вона могла б легко змагатися з автомобільним прожектором на Харківській. — А ми на вас якраз чекали! Ви не переживайте, це... це наше нове сучасне мистецтво! Трендовий світловий дизайн у стилі «кіберпанк Суми». Зараз цей напрям — останній писк моди на виставках у Європі, хіпстери з усього міста в чергу стають, щоб просто на стелю подивитися під еспресо!

Степан Петрович підозріло примружився, важко підійшов до барної стійки і з розмаху помацав товстими пальцями дубову Галину. Стійка, моментально зорієнтувавшись в аурі перевіряючого, напружилася всіма своїми магічними вузлами і стала твердою та холодною, як шматок столітнього граніту.

— Європа, кажеш... — буркнув чиновник, переводячи важкий погляд на бариста. — А це що за новий молодик у вас на зміні? Чому в нього... гм... ззаду з-під куртки якийсь дивний довгий сірий шарф теліпається і ворушиться? І вуха... Ви йому що, анатомічний клей момент використовували, щоб ці куточки приробити? Що це за карнавал посеред робочого тижня?

Артем застиг на місці зі срібним пітчером у руці, наче кам'яний голем. Його хвіст нервово і ритмічно смикнувся, зачепивши Мар’янину ногу і знову прошивши її тіло гарячим статичним зарядом. Вовк всередині нього люто загарчав на запах старого радянського одеколону Степана Петровича.

— Це... е-е... наш новий інноваційний терапевтичний підхід до клієнтів, — ледь стримуючи рик, видавив із себе Артем, намагаючись дивитися в підлогу. — Клієнти в Сумах зараз дуже люблять тактильні відчуття. Анімалотерапія в умовах підвищеного міського стресу та затримок дев'ятої маршрутки.

І в цей самий момент Громило Гірчиця, який у підсобці Перехрестя, очевидно, хильнув зайвого гном’ячого елю і вирішив, що його авторитетна думка життєво необхідна на цьому святі капіталізму, з розгону визирнув із-за дверей. Побачивши Степана Петровича, гном навіть не подумав сховатися. Він поважним жестом поправив свої Ray-Ban, виставив уперед золотий зуб і на всю залу крикнув:

— Мар’яно! Там ці твої кам’яні трольчихи вже качалкою стукають, вимагають негайного повтору серії! Кажуть, цей лисий Керім занадто швидко розплакався перед суперницею, не по-чоловічому це! І прибери, заради всього магічного ефіру, того іншого лисого з центру зали, він своїм піджаком закриває нам весь огляд на центральний портал!