Розділ 8. Ранкове каяття, Гертруда та шлюбні стратегії печерного типу

Кінець вчорашньої зміни Мар’яна пам’ятала як крізь густий, липкий туман. Коли сонце остаточно сховалося за гострими дахами Воскресенської, Артем просто вилетів через двері Перехрестя, навіть не знявши робочого фартуха. Його останній погляд — золотий, дикий і водночас сповнений якогось майже людського сорому — ще довго переслідував її в нічних уривчастих снах. Вона так і не змогла розібратися в собі: те, що цей хижак у вирішальний момент просто втік, було актом милосердя з його боку чи звичайного боягузтва?

Ранок зустрів кав’ярню дзвінкою тишею. Мар’яна заспано налаштовувала жорна кавомолки, коли вхідні двері тихо рипнули і в залу зайшов Артем. Він виглядав... звичайно. Навіть занадто звичайно, наче вчорашнього нападцi на стійку Галину взагалі не існувало в природі. Свіжа, ідеально випрасувана сорочка, пухнастий сірий хвіст акуратно прибраний і притиснутий до стегна, вуха лише ледь помітно здригаються в такт крокам, а в руках — паперовий пакет, який затишно пахнув домашніми теплими сирниками.

— Мар’яно... — він ніяково зупинився біля барної стійки, ретельно не піднімаючи очей. — Слухай, щодо вчорашнього. Я... я щиро вибачаюсь перед тобою. Повний місяць — це, звісно, астрономічний факт, але точно не виправдання для того, щоб поводитися з тобою як дикун із печери. Я справді не хотів на тебе тиснути чи лякати. Я взагалі не такий, ти ж знаєш: я за абсолютний гуманізм, сортування пластику, веганство і... ну, все це еко-мислення. Це просто вовк у мені трішки перегнув палицю від надміру емоцій. Сподіваюсь, ми все ще бізнес-партнери?

Мар’яна уважно дивилася на його опушені вії і відчувала дивне, глухе розчарування, яке миттєво затопило груди. І де раптом подівся той небезпечний, первісний хижак, від одного погляду якого в неї ще кілька годин тому підкошувалися коліна і стискалося все всередині? Перед нею знову стояв «милий Артемко», який, здавалося, готовий був згоріти від сорому перед власною тінню.

— Все нормально, Артеме. Проїхали. Приймаю твої сирники як офіційну контрибуцію, — трохи розчаровано зітхнула вона, забираючи пакет. — Одягай фартух, працюймо. У нас скоро клієнти.

Але попрацювати спокійно і в тиші їм сьогодні не судилося. Близько обіду будівля кав’ярні знову здригнулася від знайомого важкого тупоту, який ні з чим не можна було переплутати. У двері, ледь не знісши кучерявий дерев'яний одвірок, боком зайшла триметрова Гертруда. А за нею, гучно сопучи, ступала ще одна трольчиха — така ж масштабна, затягнута в шкіряні ремені, але в кумедному капелюшку, спорудженому з опудала велетенського лісового крука.

— Знайомся, людська жінко, це моя найближча кума з четвертого сектору — Моргріт Скелелазка, — громовим басом проричала Гертруда, з розмаху вмощуючись на свій уже звичний, посилений магією стілець. — Вона теж на власні очі хоче бачити того сумного чорнявого самця з твоєї магічної коробки. Я їй розказала про його страждання, вона третій крок іти не хотіла — вимагала видовищ.

Моргріт скептично, мружачи жовті очі, оглянула затишний дизайн кав’ярні.

— Малувато каміння у вас тут, Гертрудо. Як тут взагалі люди в цих Сумах виживають? Навіть стіни від нудьги не погризеш — одне сухе дерево навколо та залізяччя. На один удар моєї ноги.

Мар’яна, не чекаючи зайвих питань, швидко ввімкнула ноутбук на кутку стійки. Чергова, 155-та серія «Величного кохання» почалася без передмов: головний герой Керім знову стояв під зливою на тлі Босфору і трагічно страждав, дивлячись на розбиту порцелянову вазу.

— Глянь на нього, Моргріт, — Гертруда з трепетом ткнула товстим кам’яним пальцем прямо в крихкий рідкокристалічний екран, від чого той небезпечно пішов кольоровими плямами. — Я вже цілих двадцять років як поважна вдова після мого Гнилозуба, але цей Керім... клянуся підземними водами, він би став мені хорошим другим чоловіком. У нього такі красиві, глибокі й сумні очі, наче йому на мізинець щохвилини падає важкий сталактит.

Моргріт примружилася, абсолютно буденно відкушуючи і з хрускотом жуючи край великої керамічної тарілки, на якій лежало вівсяне печиво.

— Слабкуватий він на вигляд, кумо. Мало здорових м’язів, шкіра тонка, як пергамент гномів. Але якщо його на тиждень закрити в печері і добре відгодувати сирим якісним вапняком, то, може, якийсь толк із нього й вийде. Головне в цій справі — правильно виховувати з першого дня. Ти ж добре знаєш наше золоте правило трьох ударів?

— Ну аякже, знаю, — авторитетно кивнула Гертруда, підставляючи порожню чашку під гаряче какао, яке їй оперативно наливав Артем. — Перший раз б’єш качалкою чисто для профілактики, прямо на порозі. Другий раз — щоб надійно запам’ятав твій голос. А третій — щоб зайвий раз нагадати, хто в цій печері законна господиня і тримач общака. Якщо самець не боїться, що ти в пориві гніву завалиш йому вхід до спальні стотонною гранітною брилою, він миттєво розпускається, починає вимагати якісь права і пускати іскри від лінощів.

Мар’яна, яка в цей момент натирала склянки для соку поруч, мимоволі заслухалася, витягнувши шию. Трольчихи обернулися до неї абсолютно одночасно, змусивши дівчину здригнутися.

— А ти чого така бліда й худа, мала? — раптом з підозрою запитала Моргріт, поправляючи свого крука на капелюсі. — Твій оцей волохатий вовк, що зараз тремтить за баром, він тебе за всі ці дні хоч раз за загривок тягав до своєї печери, га? Позначав на тобі свої права?

— Ні, що ви! — миттєво вигукнула Мар’яна, відчуваючи, як щоки зрадницьки заливає густий пунцовий рум'янець. — У нас у світі людей так взагалі не прийнято! Ми цивілізовані істоти, у нас рівноправність, повага до особистих кордонів і...

Гертруда важко, з глибоким сумом зітхнула, подивившись на дівчину з таким щирим, материнським жалем, наче перед нею була сирота без права на спадок.

— Ох, бідне ти людське дитя. Ваша цивілізація — це важка психічна хвороба, яка псує хорошу кров. Слухай сюди, поки ми з кумою сьогодні добрі і ситі від какао. Щоб вдало тримати свої позиції, вийти заміж і не стати для цього вовка просто безкоштовним придатком до його італійської кавоварки, тобі треба діяти хитро. По-нашому.