Розділ 5. Сапфіри, часник та капіталізм в очеретах

Перехрестя жило за законами середньовічного базару, помноженого на магічний хаос. Тут не було інтернету, зате існувало «міжсвітове радіо» — коли новина, випущена на одному кінці ринкової площі, долітала до іншого вже у вигляді триголового дракона. І цього вівторка все радіо Перехрестя налаштувалося на одну хвилю: кав’ярню Мар’яни.

У палаці Срібних Листопадів пахло вічністю, м’ятою та витонченим сумом. Король ельфів сидів на троні з білого ясеня, підперши голову рукою, і пристрасно вивчав... шматок брудного пергаменту.

— Батьку, ти тримаєш його догори дриґом, — Еланіель, яка лежала на шовковій канапі, ліниво закинула ногу на ногу. — Людські літери треба читати зліва направо. Це меню.

— Я намагаюся збагнути магічну формулу, — сухо відказав монарх, крутячи папірець. — Що таке «флет-вайт»? Це бойове закляття? І чому воно коштує дешевше, ніж «круасан із мигдалем»? Мигдаль — це ж просто горіх!

— «Флет-вайт» — це як еліксир ясності, тільки після нього не хочеться писати вірші про місяць, а хочеться терміново щось робити. Наприклад, перебудувати твою гвардію, — принцеса задоволено заплющила очі, згадуючи вчорашній день. — А людське місто, тату... Воно дивовижне. Там каміння під ногами не співає, але у них є заклади, де на стінах висять коробки з картоплями. Ти кидаєш кубик — і ти вже правитель світу. Без жодної краплі крові та змов.

Старший радник Дім, старий ельф із бровами до плечей, підозріло кашлянув: 

— Ваша Величносте, ельфійські хроніки кажуть, що їжа смертних отруює душу буденністю.

— Їжа смертних, Діме, — Еланіель різко сіла, і її срібне волосся зблиснуло, — пахне смаженим м’ясом, хрустить скоринкою лаваша і залишає на губах соус, який міг би зупинити столітню війну тролів. Вони називають це «шаурма». І якщо ти ще раз назвеш це «буденністю», я змушу тебе пити наш прісний нектар до кінця епохи.

Король Листопадів важко зітхнув, підійшов до вікна, що виходило на вікові ліси Перехрестя, і тихо пробурмотів: 

— Часниковий соус... Яке варварське словосполучення. Але чому мені так сильно хочеться його спробувати? Діме, зніми мої парадні обладунки. Завтра ми йдемо «на інспекцію». Одягни щось менш... ельфійське. Вельветову кепку Бруні, яку він загубив у підсобці, наприклад.

Тим часом у третьому каменоломному секторі Перехрестя, де зазвичай пахло лише сирим гранітом та гномським потом, відбувався справжній ідеологічний розкол.

Жмих сидів на велетенському валуні, тримаючи в руках маленьку гілочку сосни. Навколо нього зібралося десятка два тролів — кремезних, покритих лишайником істот, які зазвичай висловлювали свої думки короткими ударами кулака об землю.

— Жмих став колонізатором, — поважно оголосив він, тицяючи пальцем у Брухта. — Ти, Брухте, більше не можеш забрати мій камінь просто тому, що ти важчий. За законами «Катана»... тобто за законами великої Картонки, ти маєш дати мені за нього дві овечки.

— Де Жмих візьме овечку в шахті? — обурився Брухт, чухаючи гулю на лобі. — Жмих з’їв овечку минулого місяця. Разом із пастухом.

— Овечка — це символ! — Жмих авторитетно стукнув себе в груди. — Там, за стіною Галиною, є люди. Вони маленькі, слабкі, у них немає кам’яних пазурів, але у них є... Розум. Вони сидять навколо столу, п’ють чорну гірку воду з маленьких наперстків і будують міста на папері. І ніхто нікого не б’є! Це називається «цивілізація», бовдуре.

— Люди? Ті, що пахнуть сосисками в тісті? — подав голос старий троль Валун. — Вони ж нас злякаються і викличуть своїх шаманів у синіх куртках.

— Не злякаються, — втрутився Кремінь, у якого від згадки про Сергія на моху за вухами вискочили дрібні квіточки. — Вони думають, що ми — великі актори з театру Щепкіна. Вони хвалили наш «аніматронний реквізит» і казали, що наша шкіра дуже якісно передає текстуру Роменського мікрорайону. Вони дали нам потиснути лапи!

Тролі загули. Потиснути лапу тролю — це був найвищий знак поваги, який на Перехресті давали хіба що після перемоги над гірським хробаком.

— Жмих іде туди в четвер, — резюмував триметровий колонізатор. — Будемо грати в «Підземелля і Дракони». Я буду Драконом, бо мені не треба купувати реквізит. Хто зі мною — мийте мох і не беріть із собою зброю. Мар’яна б’є по руках залізним холдером, якщо дряпати столи. Вона страшніша за гном’ячу податкову.

До вечора чутки про «двері на Воскресенську» перетворилися на цунамі.

У таверні «Крива кирка» гобліни пошепки обговорювали, що за стіною є магічна речовина під назвою «кориця», яка викликає нестримне бажання купувати круасани. Відьми з ближніх боліт ділилися рецептом «лате на вівсяному», вважаючи, що вівсяне молоко — це таємне зілля людських друїдів для збереження молодості шкіри.

Громило Гірчиця стояв біля міжсвітової кладки, спостерігаючи, як равлик Валєра задоволено вилизує фіолетовий неоновий напис. До гнома підійшов Адул Ель-Рахмат Рахим Лукум, відомий базарний перекуп, чиї вуса закручувалися так само хитро, як і його фінансові схеми.

— Слухай, Гірчице, — процідив Адул, поправляючи шовковий халат. — Кажуть, там, у людей, безнал не працює, але готівка творить дива? Як думаєш, якщо я закину туди партію нашого вінтажного одягу з Пекла під виглядом «італійського бренду», ця бариста Мар’яна візьме мене в долю?

— Мар’яна тобі цей одяг на голову одягне, Адуле, — засміявся гном, поправляючи окуляри. — У неї характер — чистий титан. Але ти спробуй. Тільки каву спочатку замов. І не кажи слово «бежевий», бо Валєра знову плюне кислотою в твої дорогі капці.

Перехрестя гуділо, готуючись до четверга. Двері в кутку Воскресенської залізно тримали засув, але магічний ефір уже не просто виходив з берегів — він на повній швидкості нісся в Суми.