Розділ 3. Капучино, ельфи та нічна прогулянка по Сотні

Ранок відкриття почався з того, що Мар’яна тричі перехрестила кавомашину, а Артем — з’їв подвійну порцію шпинату «для хоробрості».

Ззовні, на Воскресенській, вхід прикрашали скромні крафтові кульки, які періодично намагався здути сумський вітер. Зі сторони ж Перехрестя висіли магічні листівки. Вони світилися неоновим фіолетом і мали непристойну звичку самостійно застрибувати в кишені перехожих істот, щойно ті уповільнювали крок біля дверей.

Перший клієнт із Сум не змусив себе чекати. Це був класичний місцевий екземпляр: підкочені джинси, борода, доглянута краще за кімнатну фіалку, і погляд людини, яка пізнала сенс життя через якісну фільтр-каву.

— Вітаю, — промовив він, не відриваючись від екрана телефона. — Мені, будь ласка, допіо на безлактозному мигдалевому. Але так, щоб пінка була стійка, як віра в ЗСУ.

Мар’яна впевнено застукала холдером об нок-бокс. 

— Буде зроблено. Настолки на полиці, пароль від Wi-Fi — NoMagicJustCoffee.

— О, «Дюна» на полиці! Респект, — хіпстер нарешті відірвався від смартфона, але в цей момент за його спиною, прямо з-за барної стійки, де починалося Перехрестя, безшумно з’явився Артем.

А за Артемом ішла вона.

Висока, тонкосльоза, з волоссям кольору розплавленого срібла і вухами, які були настільки гострими, що ними, за потреби, можна було відкривати тушонку. На ній була сукня, що здавалася зітканою з ранкового туману над Пслом, тільки без запаху очисних споруд.

— Артеме, — прошепотіла ельфійка, повністю ігноруючи чергу та норми етикету. — Я бажаю випробувати цей ваш легендарний «людський напій бадьорості». На Перехресті кажуть, що він змушує серце битися в ритмі барабанів війни, але при цьому дарує спокій філософа.

Хіпстер повільно опустив свій телефон, і його борода ледь помітно сіпнулася. 

— Ого... крутий косплей. Це для якогось аніме-фестивалю чи ви так на роботу в наш драмтеатр ходите?

Ельфійка глянула на нього як на пил під копытами свого родовитого єдинорога. 

— Я — Еланіель Місячна Роса з Дому Срібних Листопадів. І я не знаю, що таке «косплей», смертний. Але твій запах парфуму нагадує мені пересмажену сою.

Артем швидко вискочив наперед, показуючи Мар’яні очима, що ситуація пахне міжнародним скандалом. 

— Майя, знайомся. Це Еланіель. Вона... е-е... дуже VIP-клієнтка з того боку. Хоче побачити наш «справжній світ».

— Прямо зараз? — Мар’яна з чітким стукотом поставила перед хіпстером паперовий стаканчик. — Хлопче, твоя кава. Дівчино, у мене взагалі-то офіційне відкриття закладу!

— Я заплачу, — Еланіель витонченим рухом поклала на дерев'яну стійку каблучку з сапфіром розміром з добротне сумське яблуко. — Покажіть мені вашу легендарну «Сотню». Я чула, там люди годинами ходять колами і їдять загорнуте в лаваш гаряче м'ясо, називаючи це вищою насолодою.

Мар’яна подивилася на порожню касу, на кавомашину, за яку ще треба виплачувати борг, і на сапфір, що виблискував у променях люмінесцентної лампи. За такий камінчик можна було б викупити всю Воскресенську разом із міськвиконкомом.

— Артеме, — Мар’яна швидко зняла фартух. — Ставай за бар. Тільки, заради всього святого, не переплутай коров’яче молоко з вівсяним, бо нас проклянуть і тут, і там.

Суми зустріли їх вранішніми вогнями та густим запахом квітучих лип. Еланіель йшла по Соборній так, наче ступала по мінному полю серед диких варварів.

— Чому цей камінь під ногами такий рівний? — дивувалася вона, торкаючись носком туфлі свіжої плитки. — Де коріння вікових дубів? Де шепіт прадавніх дерев?

— Це бруківка, Еланіель, — зітхнула Мар’яна, відкриваючи пачку морозива «Хрещатик». — У нас дерева шепочуть тільки тоді, коли їх збираються спиляти під чергову парковку. На, кусай, поки не розтануло.

Вони гуляли майже до ночі. Ельфійська принцеса з диким захватом розглядала Альтанку, обходячи її по колу разів десять. — Яке дивне маленьке святилище! І зовсім без жертовного вівтаря! — захоплено шепотіла вона, роблячи селфі на Мар’янин телефон.

Потім вони сфотографувалися біля пам’ятника Цукру, який Еланіель прийняла за застиглого кам'яного голема, і нарешті дійшли до фіналу — тієї самої шаурми на Покровській площі.

— Це... це божественно, — прошепотіла принцеса. Вона стояла біля білого намету, а по її шовковій хустинці повільно стікав соус. — Я залишаюся жити тут. Буду мешкати в цьому білому магічному наметі біля великого Універмагу.

— Ні, красуне, завтра ми тебе акуратно повернемо батьку, — сміялася Мар’яна, доїдаючи свій лаваш і навіть не підозрюючи, що в цей самий момент Перехрестя вже стояло на вухах.

Наступний ранок зустрів кав’ярню не ніжним ароматом свіжої арабіки, а важким, синхронним гупанням закованих у броню ельфійських чобіт. Перед зачиненими скляними дверима стояв розлючений Громило Гірчиця. Тільки цього разу замість равлика Валєри в руках у нього був будівельний лом, а за його спиною вишикувався цілий загін ельфійської гвардії з оголеними клинками.

— Мар’яно! Відчиняй, бо вони зараз прорубають вікно в Європу прямо через твою нову вітрину! — не своїм голосом горлав гном, тарганячи кулаком у скло. — Ви вкрали наймолодшу принцесу Срібних Листопадів! Король уже готує облогові балісти з отруйними стрілами прямо на Перехресті!

Мар’яна, заспана, розпатлана і все ще в учорашній ейфорії від шаурми, різко смикнула засув і відчинила двері. 

— Та що ви кричите на всю вулицю? Сьома ранку!

З-за її спини, позіхаючи, вийшла Еланіель. У руках вона тримала звичайний паперовий стаканчик, на якому маркером було криво написано: «Суми — місто патріотів».

Високий, ставний ельф у золотих обладунках — сам Король Листопадів — миттєво приставив срібного списа до грудей блідого від жаху Артема, який якраз намагався заховати хвіст за стійку Галину. 

— Де вона? Де наша чиста лілея? Кажи, напіввовче, поки я не пустив тебе на підстилку!

— Та ось я, тату! — Еланіель рішуче виступила вперед, закриваючи собою кавомашину. — Прибери цей металобрухт і заспокой гвардію. Я просто дивилася на людське місто. У них тут є дивна штука — «безнель» зветься, часто не працює, але їхня гаряча шаурма лікує будь-яку душевну травму.