Розділ 1. Мрія

Мар’яна завжди вважала, що справжня, вистраждана роками мрія має пахнути свіжообсмаженою ефіопською арабікою з легкими нотками бергамоту та жасмину, а не вологою погрібною пліснявою, мокрою побілкою та безпросвітною сумською безнадією. Вона роками відкладала кожну гривню з кожної куцої зарплати, працюючи старшим бариста в бездушних мережевих кав'ярнях на Соборній та біля Альтанки. У тих закладах, де потік людей безжально називали просто «чеками», постійні клієнти вимагали «капучино з карамельним сиропчиком, але щоб не гаряче», а ультрапастеризоване молоко збивали за допомогою пари до стану дешевого будівельного пінопласту. Мар’яну нудило від пластмасових посмішок, паперових стаканчиків та корпоративних стандартів, які вбивали саму душу кави.

Її власна, ідеальна кав’ярня мала народитися саме тут, у самому серці історичних Сум — на Воскресенській. На цій затишній пішохідній вулиці, де кожна старовинна, витерта вітрами червона цегла пам’ятає якщо не гусарські шпори та купецькі екіпажі, то принаймні щотижневі аварійні ремонти від місцевого водоканалу з незмінним розриванням бруківки. Мар’яна заплющувала очі й чітко бачила це маленьке, затишне «гніздо»: усього чотири столики, по самі вінця завалені коробками з настолками, масивна барна стійка з грубого темного дерева, яка б приховувала її від занадто настирливих поглядів, і широкі підвіконня, обкладені подушками, на яких можна було б годинами сидіти з горнятком у руках, ліниво розглядаючи неквапливих перехожих крізь чисте скло.

І ось, після місяців принизливих переглядів на ОЛХ, вона нарешті знайшла його. Крихітне приміщення у глухому, напівзабутому дворі-колодязі, куди пряме сонячне світло заглядало хіба що за офіційним письмовим запитом і лише по вівторках. Стіни тут лущилися, зі стелі сипався крейдяний пил, але Мар’яна бачила потенціал.

— Так, якщо посунути стіну... стійка точно влізе, — захоплено бурмотіла вона собі під ніс, натягуючи триметрову залізну рулетку, яка з гучним брязкотом виривалася з рук. — Тут, у кутку, поставимо «Монополію», «Каркассон» та «Дюну», щоб місцеві хіпстери та студенти не нудьгували під час злив. А ось тут...

— А ось тут краще поставити або старообрядницький вівтар, або дуже, дуже потужну промислову витяжку, — раптом пролунав спокійний, оксамитовий чоловічий голос прямо за її спиною.

Мар’яна здригнулася так сильно, що металева рулетка вискочила з її пальців і з шаленим шурхотом згорнулася назад у пластиковий корпус. Вона різко розвернулася, виставивши вперед лікоть у захисній позі.

Позаду неї, притулившись до одвірка, стояв хлопець. Високий, широкоплечий, з копицею трохи розпатланого темно-русявого волосся. На ньому була проста, але якісна чорна футболка з філософським зеленим написом «Save the Broccoli» та потерті джинси. Він виглядав як топ-модель із дорогої глянцевої реклами чоловічого парфуму, якби цей парфум мав дивний, але затишний аромат свіжоскошеної лугової трави, лісової хвої та заспокійливого м'ятного чаю. Його сірі очі дивилися на Мар’яну з легкою, ледь помітною іронією.

— Ви з міської податкової? — Мар’яна підозріло примружилася, оглядаючи непроханого гостя з ніг до голови. — Чи орендодавець уже встиг передумати і вирішив підняти ціну на оренду просто тому, що я за останні дві години власноруч відмила тут половину підлоги від мазуту?

— Я Ваш найближчий сусід через стіну. І, цілком можливо, єдиний майбутній клієнт у радіусі трьох кварталів, який не вимагатиме від Вас розчинну каву «три в одному» або лате з сиропом попкорну, — він тепло простягнув їй велику, мозолясту долоню. — Артем. І я б на Вашому місці, чисто по-сусідськи, не ставив би пластиковий смітник біля цих задніх дверей. Бо саме в тому глухому кутку приблизно раз на тиждень, зазвичай по четвергах, тихо виходить з берегів неконтрольований магічний ефір. А відмивати сміття від астрального пилу — задоволення нижче середнього.

Мар’яна повільно, демонстративно згорнула рулетку і сховала її до кишені робочого фарбувального комбінезона. Вона глибоко вдихнула, налаштовуючись на серйозну розмову з черговим сумським диваком.

— Слухайте сюди, Артеме, — вона склала руки на грудях. — Я цілих шість років щодня збивала кляте молоко для золотої молоді на татусевих БМВ, сумських мажорів місцевого розливу та вічно втомлених студентів перед сесією. Я за свою кар’єру бачила абсолютно все: від кривавих весільних бійок на літніх майданчиках до солідних дядьків, які на повному серйозі просили зробити їм «експресо з льодом та лимоном, але щоб без води». Тому не треба мені тут «Гаррі Поттера» на мінімалках влаштовувати або косплей на містичні серіали. Це просто звичайний, старий, напіврозвалений двір у центрі Сум. Тут максимум, що може вийти з берегів, якщо прорве трубу біля ринку, — це міська каналізація.

Артем лише тихо, розчаровано зітхнув, відштовхнувся від одвірка і повільно підійшов до далекого глухого кута зали. Там, затиснуті між двома масивними цегляними виступами, стояли важкі дерев'яні двері, оббиті потемнілими від часу залізними смугами. Вони виглядали так, наче їх не те що не відчиняли, а взагалі замурували ще за часів заснування міської Альтанки.

— Це не каналізація, Мар’яно. Це міжсвітова логістика, — Артем повернувся до неї в профіль. — Дивіться самі. З цього боку дверей — ми з вами, сіра буденність, Воскресенська, розбитий асфальт і черга за шаурмою на Покровській площі. А ось з того боку — величезний ринок Перехрестя, світ, де за один лише ковток вашої правильної, міцної «арабіки» гноми з копалень готові без вагань віддати власну нирку. Та є один маленький технічний нюанс.

— Який саме? — Мар’яна саркастично підняла ліву брову. — Тільки не кажи, що у гномів анатомічно немає нирок.

— У них немає банківських терміналів, — абсолютно серйозно відповів Артем. — Вони визнають тільки золото, базарний бартер або магічні послуги. Ну і... вони іноді кусаються, якщо їм недолити міліграмів у чашку. Хоча я теж кусаюся, якщо чесно. Але я зараз на жорсткій дієті. Вже два роки як чистий вегетаріанець. Ні грама тваринного білка.