Пролог

Суми завжди вміли жити так, наче закони великого та галасливого світу їх взагалі не стосувалися. Це було місто унікального, майже заповідного куражу, де велична столітня цегла цукрового магната Харитоненка мирно й абсолютно природно сусідила з металевими кіосками, в яких продавали «ті самі» легендарні гарячі пиріжки з яйцем та цибулею біля площі Незалежності. Пиріжки, які купували і голодні студенти політеху, і поважні чиновники в костюмах, обпалюючи пальці та ховаючи очі від сорому й задоволення.

До того, як у чисте небо над Пслом полетіли перші залізні птахи і змінили все назавжди, головні трагедії та драми цього обласного центру розгорталися навколо куди більш приземлених, але від того не менш епічних речей. Наприклад, навколо щороку повторюваного магічного зникнення бруківки на Сотні одразу після того, як міська влада урочисто звітувала про черговий капітальний ремонт. Здавалося, під пішохідною вулицею жив якийсь бруківковий монстр, що харчувався виключно свіжим асфальтом та плиткою.

Або згадати хоча б епічні, криваві битви в сумських фейсбук-спільнотах та телеграм-каналах на тему громадського транспорту. Що краще: суворі, загартовані життям жовті маршрутки «Рута» — ці дива вітчизняного автопрому, зварені з металобрухту та відчаю, які вміли розганятися до швидкості світла під хрипкий шансон і де пасажири на задніх сидіннях підлітали до стелі на кожній вибоїні? Чи нові великі зелені комунальні автобуси, в яких нарешті з’явився кондиціонер, але він ніколи, абсолютно ніколи не вмикався, бо половині салону традиційно «дуло у вікно», а інша половина вимагала «негайно закрити люк»?

Суми довоєнні — це особливий вимір. Вони пахли солодким липовим цвітом у червні, сигаретним димом підлітків біля «Києва», вихлопними газами дев’ятої маршрутки і, звісно ж, кавою з пластикових стаканчиків «у Альтанці». Альтанка взагалі була віссю світу. Навколо цієї маленької дерев'яної ажурної споруди крутилося все міське життя. Вечірній променад пересічного сумчанина був незмінним, як парад планет: треба було пройти «коло по Сотні», обов'язково зупинитися біля пам’ятника Цукру (і подумати, чому він схожий на кубики рафінаду з радянського буфету), посидіти біля фонтану з Садком (який працював виключно по великих державних святах або коли в місто приїздила київська комісія) і врешті-решт застрягти біля «Здибанки». Зустрічі біля цього торгового центру були культовими: там призначали перші побачення, вибачалися за розбиті серця і вели філософські розмови під оглушливі звуки чийогось заниженого «жигуля», що намагався дрифтувати на Харківській.

У цьому місті існує свій, нікому більше не зрозумілий просторовий континуум і своя географія.

«Дев'ятка» (ринок на 9-му мікрорайоні) — це був не просто базар, а суворий, небезпечний бермудський трикутник. Там у сусідніх ятках, стоячи на картонці за шторкою, можна було поміряти джинси, купити свіжу жирну тараньку, знайти магічний засіб від тарганів і випадково зустріти свою першу вчительку, яка з криками торгувалася за розсаду помідорів «бичаче серце».

Центральний ринок — крите архітектурне диво радянського модернізму. Величезна кругла споруда згори нагадувала гігантське НЛО, яке приземлилося посеред Сум з однією єдиною метою: організувати наймасштабніший у світі продаж домашнього сиру, густої сметани та свіжого сала «з проріззю», яке продавчині давали куштувати прямо з ножа.

Ковпака, Курська та Хіммістечко — суворі, автономні північні та південні цитаделі. Жителі Курської чи Ковпака щиро вважали, що центр міста — це десь за кордоном, інша цивілізація, і туди треба вдягатися святково і їхати «як у гості» на вихідні. А на Хіммістечку панував свій мікроклімат, де повітря іноді ставало таким густим від заводських димів, що місцеві пацани могли ловити його руками і завертати в газету.

Це було місто, де концепція «теорії шести рукостискань» стискалася до одного незграбного «о, привіт!». Тут усі знали всіх. Якщо ти бачив у тролейбусі незнайому людину, це означало, що вона або з району, або приїхала з Охтирки чи Ромен. Фраза «зустрінемося біля Універмагу» автоматично означала, що ви точно запізнитеся щонайменше на тридцять хвилин, тому що по дорозі від Покровської площі ви зустрінете трьох однокласників, кума вашого дядька і колишню дівчину вашого найкращого друга, і з кожним доведеться обговорити останні плітки та погоду.

Місто здавалося занадто спокійним, лінивим, майже сонним, особливо в неділю пообіді, коли вулиці вимирали, а всі жителі масово евакуювалися «на Чешку» або на блакитні озера смажити шашлики. Але під цим густим, затишним шаром провінційного спокою завжди, скільки існували Суми, ховалася якась тиха, підпільна, неймовірно вперта незламність. Місто нікуди не поспішало, бо воно просто збирало сили. Воно накопичувало свій гоноровий характер між чергами за шаурмою біля зачиненого Макдональдса, під час нічних прогулянок вздовж темного Псла та в моменти, коли ТРЦ «Мануфактура» ставав єдиним центром культурного життя на всі вихідні.

І саме тут, у цьому дивному місті, де на Воскресенській за іржавими брамами старих дворів-колодязів час іноді давав серйозний збій і застрягав десь між дев'ятнадцятим століттям та епохою раннього капіталізму, і мала народитися справжня магія. Не та вихолощена, кінематографічна магія з голлівудських фільмів, а наша, автентична сумська. Магія, яка замість кришталевих куль використовувала гранчасті стакани, замість чарівних паличок — титанові вчительські указки, замість еліксиру безсмертя — міцну, як гном’яче прокляття, ефіопську арабіку, а замість гордих грифонів тримала на короткому повідку вівчарок-кіборгів на ім'я Гільза.

Суми чекали. І двері в колодязі на Воскресенській уже тихо готувалися відчинитися, щоб впустити першого гостя, який пахнув вовчою шерстю та вівсяним молоком.