Розділ 20. Весільна митниця та ельфійський контрабас

— Вона не лізе, Гертрудо! Навіть не намагайся! — кричала Мар’яна, впираючись ногами в підлогу і намагаючись відштовхнути дубове дно, що випирало прямо з барної стійки.

Бочка з «Скельним перваком» застрягла в порталі «Галини» так надійно, ніби її туди вклеїли суперклеєм боги хаосу. З боку Перехрестя долинало важке сопіння Гертруди та Моргріт, а з боку кав’ярні на Воскресенській — підозріле булькання, від якого лакована поверхня стійки почала покриватися дрібним синім мохом.

— Жмиху потрібен цей напій! — ревіла Гертруда з того боку, і її голос вібрував у чашках на полицях. — У нас на весіллях прийнято пити те, що розчиняє ложки! Без перваку троляче свято — це просто збори любителів філателії та дієтичних хлібців! Штовхай, Моргріт, штовхай своєю кормою!

У цей момент на стійку, прямо поруч із застряглою бочкою, ліниво виліз Василь-капібара. Він подивився на затори, на почервонілу від зусиль Мар’яну, потім на Гертруду, чиє обличчя іноді проступало крізь текстуру дерева, як у фільмах жахів. Василь повільно дістав із кишені мандаринку і почав її чистити, розкладаючи шкірку в ідеально рівне коло навколо затички бочки.

— Хлопці, — промовив він своїм низьким, заспокійливим голосом. — У бочки стрес. Ви її тиснете, ви на неї кричите, вона закривається в собі. Бочка — це як великий дерев’яний хом’як. Їй треба створити атмосферу довіри, а не влаштовувати тут штурм Бастилії.

— Василю, замовкни! — рявкнув Артем. Він наполовину перетворився на вовка для кращого зчеплення з підлогою і намагався змастити краї порталу дорогою олією для кавомашини. — Мар’яно, клич ельфів! Вони ставили ці фільтри на «Галину», нехай знімають обмеження на габаритні вантажі!

Еланіель з’явилася миттєво, супроводжувана лордом Глорфінделем, який тримав у руках срібний планшет і дивився на бочку так, ніби це був шматок радіоактивного сміття.

— Згідно з Ельфійським кодексом чистоти та транзитним протоколом Воскресенської, — почала Еланіель, тицяючи стилусом у повітря, — пронесення рідин міцністю понад 80 градусів через цей портал прирівнюється до хімічної атаки на екосистему ельфійських лісів. Система безпеки «Галини» розпізнає цю бочку як ворожий танк. Або як дуже несмачний десерт.

— Це не танк, це весільний аперитив! — вигукнув Максиміліан, який у цей час намагався прикрити носа Аніті своїм оксамитовим плащем. — Дракони від запаху алкоголю стають занадто веселими і починають підпалювати хмари, думаючи, що це солодка вата! Аніто, люба, дихай через жабо!

Аніта зробила глибокий вдих і випадково випустила невелике кільце диму, яке набуло форми серця і осіло на капелюсі лорда Глорфінделя. 

— Вибачте... — прошепотіла вона. — Але ця бочка... вона пахне як моє дитинство в жерлі вулкана. Дуже по-домашньому.

Поки на митниці тривали розбірки, на кухні кав’ярні Алевтина Герберівна та Людочка займалися фінальним кейтерингом. Атмосфера там була не менш напруженою.

— Людочко, сонечко, ну навіщо тобі цей звичайний горошок? — Алевтина тримала над мискою сушену лапку кажана. — Додай сюди корінь мандрагори, зібраний на кладовищі під Ромнами. Тоді твій «Олів’є» не просто стоятиме на столі — він сам розважатиме гостей розмовами, а може навіть розповість пару анекдотів, щоб тамада не напружувався.

— Алевтино Герберівно, ми ж домовлялися! — Людочка рішуче відібрала лапку кажана. — Ніякої розмовляючої їжі! Я хочу, щоб гості їли салат, а не сперечалися з ним про політику чи результати місцевих виборів. Жмих і так нервує, він вчора намагався з’їсти весільний кортеж, бо той був схожий на цукрові кубики!

Раптом салат у велетенському тазику видав чітке, злегка шепеляве: — «А Степанівна вчора таємно з’їла палку ковбаси під ковдрою і не поділилася з котом! Грішниця!»

Людочка схопилася за голову. — Бачите?! Він уже почав здавати сусідів!

— Це він ще не настоявся, — хмикнула відьма. — Почекай, до вечора він почне цитувати класиків. Буде інтелігентне весілля!

Тим часом у залі «Галина» видала такий гучний скрип, що всі присіли. Бочка раптом просунулася вперед на десять сантиметрів, притиснувши хвіст Артема до стійки.

— А-а-а! — закричав Артем. — Гертрудо, назад! Назад! Ти мені зараз декор зіпсуєш!

— Самі ви декор! — пробасила трольчиха. — Жмиху треба пальне! Він від стресу почав розмовляти віршами! Ви уявляєте? Троль-римувальник — це ж ганьба для роду! Він сказав: «Люда як квітка, а я як каміння, ми — непереможне сумське покоління». Жах! Штовхай, Моргріт!

Василь-капібара спокійно доїв мандаринку, встав і... просто тицьнув пальцем у середину бочки. 

— Чуваки, ви забули про закон тертя в магічних середовищах. Треба просто попросити бочку стати меншою. Бочка, друже, будь ласка, зменшся. Тобі ж самій незручно.

І, на загальне здивування, бочка, яка мабуть теж втомилася від криків ельфів та вовків, раптом тихо «пшикнула» і зменшилася до розмірів каністри. Вона легко прослизнула крізь портал і впала прямо в руки Артему.

— Оце так... — прошепотіла Мар’яна. — Василю, ти... ти щойно врятував кав’ярню від знесення.

— Просто я вмію домовлятися з деревом, — ліниво відповів Василь, знову вкладаючись на стійку. — Воно теж хоче поваги.

Раптом рубін у «Галині» спалахнув тривожним червоним світлом. Артем миттєво напружився, нюхаючи повітря. 

— Пахне сіркою... але не нашою. Це не Герасим. Це... промисловий дим.

За вікном, на Воскресенській, зупинився чорний, неприродно довгий лімузин, який, здавалося, поглинав сонячне світло. Вікно повільно опустилося, і всі побачили Андрія Валер’яновича. Він більше не був у фартуху. На ньому був новий костюм, який виблискував, ніби був зроблений із тисячі маленьких дзеркал.

Він тиснув руку комусь, хто сидів у глибині салону. Постать була закутана в туман, а пальці, що стискали долоню мага, були схожі на обвуглені гілки старого дуба.

— Вони занадто відволіклися на свій салат і бочки, — просичав забудовник, дивлячись прямо на вітрину кав’ярні. — Весілля — це ідеальний час для похорону. Настав час для великого фіналу. Випускайте Юридичних Гемів.