Розділ 18. Самотній оксамит, фанатки «Сутінок» та вогняний чих

Ранок після вечірок зустрів кав’ярню запахом м’яти, гару та легкої екзистенційної кризи. Поки Мар’яна та Артем у кутку за баром ділили одне горнятка кави, обмінюючись поглядами, від яких цукор танув сам по собі, Максиміліан почувався зайвим елементом у цьому рівнянні щастя.

Він стояв біля вікна, пафосно притиснувши руку до грудей, і дивився, як сумський дощ б’є по бруківці. 

— О, як жорстоко... — прошепотів він. — Навіть у вовка є пара. Навіть у троля є Людочка. А я? Останній романтик у місті, де найбільша пригода — це встигнути на останню маршрутку до Хіммістечка.

Він вирішив діяти. Першим об'єктом його «підкату» стала Алевтина Герберівна, яка залетіла в кав'ярню за порцією подвійного еспресо «для бадьорості мітли».

— Прекрасна Алевтино, — Макс виник поруч із нею, обсипаючи її пелюстками троянд, які він таємно виростив у підвалі. — Ваші очі — як два смарагди в болоті моєї самотності. Може, ми...

Раптом повітря запахло паленою гумою. З тіні висунувся червоний хвіст із печаткою Пекла і м'яко, але дуже переконливо обвився навколо горла Максиміліана. 

— Слухай, Естет, — пробасив Герасим, що з’явився з порталу у новому шкіряному піджаку. — У мене відпустка, я злий і дуже ревнивий. Якщо ти ще раз розкриєш рота в бік моєї дами, я зроблю з твоїх оксамитових штанів чохли для своїх копит. Зрозумів?

— Цілком... — пропищав Макс. — Я просто... перевіряв якість вашої охорони!

Герасим пирхнув димом і повів Алевтину до столика. Макс зітхнув і переключився на «план Б». До кав’ярні якраз зайшла студентка-першокурсниця з філфаку, яка читала книгу з дуже підозрілим чоловіком на обкладинці.

Макс вирівняв жабо, напустив на себе загадковості й підійшов до неї, демонструючи ікла. 

— Вітаю, юна леді. Ви шукаєте справжню темряву в цьому нудному світі?

Дівчина підняла очі, і її обличчя засвітилося фанатичним вогнем. 

— О боже! Ти такий блідий! Ти — Едвард?! Ти справжній?! — вона схопила його за рукав. — Кусай мене! Швидше! Прямо зараз, при всіх! Я хочу вічне життя, холодну шкіру і щоб мій батько-шериф мене шукав! Давай, ну кусай!

Максиміліан відсахнувся. 

— Е-е... панянко, це негігієнічно! І я не Едвард, я — фон Кров’янський! У нас у сім’ї спочатку йде вечеря при свічках, знайомство з батьками в склепі...

— Та яка вечеря! — студентка вже почала розстібати шарф. — Давай ікла! Я вже і блискітки купила, щоб на сонці сяяти!

Макс, побачивши в її очах рішучість термінатора, просто перестрибнув через стійку і заховався за спиною Артема. 

— Вона божевільна! Вона хоче, щоб я зробив її частиною своєї дієти без згоди Гільдії!

Коли студентку випровадили (вона обіцяла повернутися з часником, щоб «змусити його здатися»), Максиміліан зовсім занепав духом. Він сів на підвіконня, готуючись до вічної самотності.

Аж раптом двері відчинилися знову. У кав’ярню зайшла дівчина, від якої в залі раптом стало тепло. Вона була ідеальною: довге світле волосся, очі кольору літнього неба і фігура, яка змусила навіть Валєру-равлика завмерти в екстазі. Вона була одягнена в легку сукню, хоча на вулиці було холодно.

Вона підійшла до стійки і подивилася прямо на Макса. 

— Ви... ви не підкажете, чи є у вас щось дуже гаряче? Мені постійно холодно.

Макс миттєво злетів зі свого місця. 

— Для вас, о прекрасна незнайомко, я приготую каву, гарячу, як подих вулкана! — він розплився в найтеплішій посмішці. — До речі, я Максиміліан.

— Я Аніта, — відповіла вона, і її голос прозвучав як легкий тріск багаття. Вона взяла Макса за руку, і той відчув, що її шкіра не просто тепла, а майже обпікає.

— Ви ідеальна... — прошепотів Макс, відчуваючи, що нарешті знайшов ту саму. — Ви аристократка? Ваша шкіра так сяє...

Аніта зніяковіла, її щоки почервоніли. 

— Ой, ви мені так подобаєтесь, Максе... Ви такий холодний, мені так комфортно з вами... Ап... — вона раптом зморщила носика. — Ап... Апчхи!

З її носа вилетів сніп іскристого оранжевого полум’я. Струмінь вогню пройшов прямо над головою Макса і влучив у нову оксамитову штору, яку той щойно повісив. Штора спалахнула миттєво, як сухий сірник.

— Ой... — Аніта затулила рота долонею, з якої теж вилетів легкий димок. — Вибачте... у мене алергія на пил... і на емоції.

Мар’яна з вогнегасником уже летіла до штори, а Артем, стримуючи сміх, поплескав Макса по плечу. 

— Вітаю, Графе. Ти хотів дівчину з вогником? Здається, ти знайшов справжнього дракона.

Максиміліан дивився на палаючу штору, потім на злякану Аніту, і на його обличчі з’явилася блаженна посмішка.

 — Вона спалила мою найкращу штору... — прошепотів він. — Це кохання з першого подиху.