Розділ 16. Ельфійський мезальянс та бетонний фатин

У кав’ярні панував хаос, який за шкалою Ріхтера тягнув на дев’ять балів. Мар’яна намагалася пояснити Жмиху, що «весільний торт» не може складатися з шарів свіжого асфальту та щебеню, навіть якщо це «дуже дієтично».

— Але Людочка казала, що хоче щось міцне! — басив Жмих, тримаючи в руках бетономішалку, яку він поцупив на сусідньому будівництві. — Жмих думав, це фундамент кохання!

Артем у цей момент допомагав Людочці з вибором сукні. Сукня була зроблена з парашутної тканини (єдине, що могло витримати обійми троля), а замість бісеру Алевтина Герберівна нашила на неї заговорені риб’ячі лусочки для «блиску та захисту від вроку».

Але весь цей весільний переполох зупинився, коли двері кав’ярні розчахнулися, і в залу влетіла Еланіель — та сама ельфійська принцеса, з якої все почалося. Вона виглядала так, ніби щоранку снідала скандалами, але зараз її обличчя світилося тріумфом.

— Тату! Мамо! Гільдіє! — вигукнула вона, вказуючи на постать за своєю спиною. — Знайомтеся! Це Василь, і ми з ним заручені!

З-за її спини вийшов... Василь. На перший погляд — звичайний хлопець у картатій сорочці. Але коли він посміхнувся, стало зрозуміло, чому ельф-мажор, що сидів за кутовим столиком, впустив свій лате. Василь був Людиною-Капібарою.

Він був неймовірно спокійним, мав легку шерсть на щоках, дуже маленькі вушка і випромінював такий рівень пофігізму, що поруч із ним навіть Максиміліан здався нервовим підлітком.

— Добрий день усім, — пробасив Василь, повільно моргаючи. — У вас є кава з очеретом? Мені казали, тут гарне болото поруч... на Пслі.

Батько Еланіель,  який якраз зайшов по свіжу порцію амброзії, видав звук, схожий на хрускіт сухої гілки. 

— Капібара?! Еланіель, ти з глузду з’їхала?! Він же... він же гризун! Він просто сидить і дивиться на воду! У нього немає ніяких амбіцій, окрім того, щоб почухати пузо об корягу!

— Зате він не ниє про «чистоту крові» і не пише сонетів про моє вухо! — відрізала Еланіель. — Василь вміє мовчати трьома мовами!

— Я ще вмію спати під дощем, — додав Василь, сідаючи на «Галину». Стійка під ним раптом розслабилася. Василь дістав із кишені мандаринку і почав її повільно чистити, розкладаючи шкірку в ідеальне коло.

Громило Гірчиця виліз із-під прилавка, витираючи руки від мастила. 

— О! Капібарин! Рідкісна порода. Кажуть, вони настільки спокійні, що можуть пересидіти навіть ядерну зиму або чергу в сумській міськраді.

Максиміліан підійшов до Василя, з цікавістю розглядаючи його сорочку. 

— Пане... гризуне... Скажіть, а як ви ставитеся до оксамиту? Він же такий приємний на дотик...

— Мені ок, — відповів Василь, пропонуючи вампіру часточку мандарина. — Хочеш? Вона не солодка, зате помаранчева.

Поки ельфійська родина влаштовувала шекспірівську драму («Я позбавлю тебе спадкових лісів!» — «Та забирай, я буду жити з Василем у ставку біля Чешки!»), підготовка до весілля тролів перейшла в стадію абсолютного сюру.

Жмих, надихнувшись спокоєм Василя, вирішив, що замість кидання камінням гості будуть... сидіти. 

— Жмих і Людочка будуть як капібара! — оголосив він. — Тільки замість мандаринів будуть цеглини.

Гертруда в цей момент намагалася втиснутися в весільну сукню, яку Алевтина Герберівна розширила за допомогою заклинання «Безрозмірна заздрість». Сукня тріщала, але трималася. 

— Алевтино, — сопла трольчиха, — якщо я в цьому сяду, Суми підуть під землю?

— Не підуть, я під спідницю вшила антигравітаційні подушки від Герасима, — заспокоїла її відьма. — Будеш як хмаринка. Дуже важка, кам’яна хмаринка з Пекла.

Мар’яна дивилася на ельфів, що сварилися, на Василя, який уже почав дрімати під крики лорда, і на Жмиха, що намагався прикрасити бетономішалку фатином.

— Артеме, — прошепотіла вона. — Скажи, що ми теж не станемо такими через двадцять років.

Артем обняв її за плечі, намагаючись сховати хвіст, який Василь сприйняв за дуже зручну подушку і вже поклав на нього голову. 

— Майя, ми живемо в кав’ярні, де за стіною — тролі, за стійкою — вампір, а на хвості в мене спить людина-капібара. Ми вже такі. І знаєш що? Це набагато краще, ніж ТРЦ Андрія Валер’яновича.

Раптом Василь розплющив одне око. 

— До речі про ТРЦ. Той лисий чоловік у костюмі... він зараз намагається підкупити бобрів на Пслі, щоб вони перегородили портал греблею. Мені бобри передали.

Мар’яна і Артем переглянулися. 

— Бобрів? — вигукнув Артем. — Він що, серйозно?

— Бобри взяли аванс, але працювати не будуть, — ліниво додав Василь. — Вони поважають Жмиха. Жмих у дитинстві врятував їхню греблю від мамонтового грибка.

Кав’ярня знову вибухнула реготом. Ельфійський лорд, зрозумівши, що його ніхто не слухає, теж взяв мандаринку у Василя.

— Ну добре, — зітхнув Глорфіндель. — Хай буде капібара. Принаймні він не п’є мою колекційну росу.

З-за стіни почувся голос Моргріт: 

— Гертрудо! Виплюнь фату, це не зефір! Весілля через три дні, а в нас ще Жмих не навчився танцювати «полька-цемент»!