Розділ 14. Податкова з Пекла та ельфійський аудит

Ранок почався не з аромату арабіки, а з різкого запаху дешевого парфуму та шелесту папок із зав’язками. Коли Мар’яна відчинила двері, на порозі вже стояли дві жінки в сірих костюмах з такими обличчями, ніби вони особисто брали участь у вигнанні Адама та Єви з раю за несплату земельного податку.

— Державна податкова служба. Планова перевірка, — суворо мовила старша, поправляючи окуляри, що ланцюжком кріпилися до шиї. — Я — Раїса Іванівна, це моя колега Олена. Будь ласка, надайте книгу обліку доходів, касову стрічку та дозволи на торгівлю... — вона затнулася, дивлячись на Максиміліана, який у цей момент левітував під стелею, протираючи люстру. — ...і поясніть, чому ваш бариста порушує закони гравітації та трудовий кодекс.

— Це... йога. Сучасні методи розслаблення хребта, — швидко зорієнтувалася Мар’яна, даючи Максу знак негайно спуститися.

— Сядьте, — Раїса Іванівна по-хазяйськи вмостилася за стійку «Галини». Стійка обурено скрипнула, але під важким поглядом податківця вирішила не ставити підніжок. — Розберемося з вашою виручкою.

Саме в цей момент із підсобки вийшов Артем, тягнучи мішок, з якого висипалися... велетенські сині кристали. 

— Майя, куди дівати ці сапфіри? Жмих каже, це решта за вчорашні сирники, він випадково розбив якусь скелю в Перехресті.

Раїса Іванівна повільно зняла окуляри. 

— Сапфіри? У мішках? Юначе, ви знаєте, що операції з дорогоцінним камінням підлягають спеціальному ліцензуванню? Де накладні? Де сертифікати походження?

— Це не каміння, це... — Максиміліан підлетів ближче, — це льодяники! Дуже міцні карамельки для тролів. Спробуєте?

Він простягнув Раїсі Іванівні один кристал. Жінка підозріло лизнула його. Її очі раптом округлилися, а волосся на голові почало повільно набувати яскраво-фіолетового відтінку. 

— Олено... записуй: використання несертифікованих харчових барвників... — прошепотіла вона, не помічаючи, як її голос став звучати так, ніби вона вдихнула гелій.

Але справжній аудит розпочався, коли з порталу визирнула Моргріт. Вона тримала в руках велетенський сувій із людської шкіри (насправді то був пергамент, але податківці цього не знали). 

— Мар’яно! Гільдія Торговців Скель вимагає звіт! Ми передали вам три рубіни «Серце Гори» як інвестиційний капітал. Де підпис отримувача?

— Рубіни? — Раїса Іванівна, чиє волосся вже світилося в темряві, вчепилася в папку. — Це вже не просто штраф. Це незаконний обіг валютних цінностей в особливо великих розмірах! Олено, викликай наряд!

Артем, бачачи, що ситуація виходить з-під контролю, вирішив застосувати «вовчу чарівність». 

— Дамочки, давайте заспокоїмося. У нас просто... специфічний постачальник. Хочете кави? У нас є спеціальний сорт «Ельфійська ніч». Після неї ви забудете про всі папери.

— Не смійте давати мені хабар кавою! — пискнула Раїса Іванівна (гелієвий ефект ще тримав). — Покажіть мені ваш термінал!

Мар’яна з жахом згадала, що замість терміналу в них сьогодні — магічна чаша, яка приймає оплату «вдячністю» або блискучими дрібничками. Коли Олена спробувала прикласти свою картку до чаші, та раптом видала: 

— «Ваша карма занадто обтяжена штрафами за паркування. Оплата відхилена всесвітом».

— Що?! — вигукнула Олена. — Яка карма? Це збій системи!

В цей момент у кав’ярню зайшов Андрій Валер’янович. Він виглядав як переможець. 

— Ну що, Мар’яно Василівно? Як просувається перевірка? Сподіваюся, Раїса Іванівна вже зафіксувала всі ваші... аномалії?

Раїса Іванівна повернулася до нього. Її фіолетове волосся тепер ще й почало випускати маленькі іскри. 

— Андрію Валер’яновичу... тут не просто аномалії. Тут... тут сапфіри замість решти! Тут термінал хамить! Тут бариста літає без страховки!

— Ось бачите, — посміхнувся забудовник. — Це місце небезпечне. Воно порушує всі закони — і фізичні, і податкові.

Але він не врахував одного. У кав’ярню забігла Людочка з великим кошиком пиріжків. 

— Ой, дівчата! Ви з податкової? А я вас знаю! Раїсо, ти ж у моєї мами в кооперативному перевірку робила три роки тому! Спробуй пиріжок, він із магічною... тобто, зі звичайною капустою!

Людочка сунула пиріжок Раїсі Іванівні прямо в руки. Як тільки податківиця відкусила шматочок, її обличчя раптом розгладилося. Весь гнів, накопичений за тридцять років державної служби, кудись зник. 

— Ой... як смачно... Наче в дитинстві у бабусі в Охтирці... Знаєте, Олено, — вона мрійливо подивилася на Артема, — а може, ці сапфіри — це просто... дуже якісне скло для дизайну?

— І бариста не літає, — додала Олена, яка вже теж жувала пиріжок. — Він просто дуже високий. Стрибає добре.

Андрій Валер’янович зблід. 

— Ви що, здуріли?! У неї волосся фіолетове! Вона щойно назвала сапфіри склом!

— Андрію, не заважай, — відрізала Раїса Іванівна, витираючи рот серветкою. — Пиши звіт, Олено: «Порушень не виявлено. Об’єкт відповідає стандартам сумської гостинності. Волосся інспектора — результат інноваційного освітлення».

Забудовник люто розвернувся і вилетів із кав’ярні. Мар’яна з полегшенням привалилася до «Галини».

— Дякую, Людочко, — прошепотіла вона. — Твої пиріжки — це найкращий антидот проти бюрократії.

— Та нема за що, — підмигнула Людочка. — Я туди трішки «порошку спокою» від сусідки додала. Працює краще за будь-який хабар.

З-за стіни пробасив Жмих: 

— Мар’яно! Там податкова пішла? Можна мені вже виходити? А то я в підсобці випадково з’їв книгу скарг, вона була така паперова і солодка...