Розділ 13. Сватання троля та магічний технагляд

Ранок у кав’ярні почався з того, що зі стелі посипалася побілка. Гертруда на тому боці порталу ридала так масштабно, що вібрація передавалася через фундамент будівлі прямо в чашки з еспресо.

— Він загублений! Загублений для клану! — долинало з-за стіни «Галини». — Буде їсти борошно замість граніту! Буде спати на пір'ї, а не на базальті!

Мар’яна, намагаючись не звертати уваги на землетрус, готувала каву для двох дивних типів у стерильно-білих комбінезонах. Вони тримали в руках прилади, схожі на футуристичні лічильники Гейгера, і з підозрою тицяли ними в Артема.

— П’ятдесят мікро-хвостів на квадратний метр... — бубнів один із них, записуючи щось у планшет. — Рівень вовняного випромінювання перевищує норму. А ви, пане, — він повернувся до Максиміліана, — ви взагалі не відображаєтесь у нашому спектрографі. Ви офіційно... відсутні.

— Я — естетична порожнеча, — пафосно відповів Макс, витираючи стійку. — Моя відсутність — це протест проти вашої безглуздої бюрократії.

— Це інспекція від Андрія Валер’яновича, — прошепотіла Мар’яні на вухо «Галина», видавши короткий скрип. — Шукають привід для протоколу про «магічне забруднення довкілля».

Мар’яна вже збиралася висловити інспекторам усе, що думає про їхні спектрографи, коли задні двері розчахнулися. У залу зайшов Жмих. Він був у своїй найкращій шкурі (помитій!), з причесаним мохом на плечах і тією самою велетенською шестернею, прив'язаною до мотузки.

— Мар’яно! — пробасив він, ігноруючи переляканих інспекторів. — Жмих готовий. Жмих іде до... Людочки. Скажи, шестерня на шиї — це достатньо «секс», чи треба було ще солідолом натерти для блиску?

Артем, який саме намагався не вкусити інспектора за зонд, захлинувся сміхом. 

— Жмиху, ти ікона стилю! Людочка з кооперативного впаде замертво від такої краси!

— Людочка? — перепитала Мар’яна, впускаючи ложку. — Та сама Людочка, про яку баба Галя казала? Внучка Степанівни?

— Вона! — радісно підтвердив троль. — Вона вчора дала мені пиріжок із лівером через вікно видачі. Я відкусив — і побачив зорі. Я дав їй шматок сланцю — вона посміхнулася. Це кохання, Мар’яно. Це доля.

У цей момент у кав’ярню зайшла сама Степанівна. Побачивши триметрового троля з шестернею на шиї, який обговорює «секс-образ», вона навіть не здригнулася. У Сумах після 90-х і не таке бачили.

— О, а ось і мій зятьок потенційний! — вигукнула бабуся, поправляючи хустку. — Жмишику, Людочка вже тісто поставила. Але каже — якщо не приведеш друзів на дегустацію, заміж не піде. У нас у родині так: спочатку перевірка шлунку, потім — ЗАГС.

Один із інспекторів забудовника підійшов до Жмиха, намагаючись тицьнути приладом йому в коліно. 

— Об’єкт класу «Гігант». Порушення габаритів приміщення. Магічне викривлення простору...

Жмих повільно повернув голову до інспектора. 

— Ти хто? Ти з клану Скляних Людей? Чому ти пахнеш пластмасою і страхом?

— Я... я представник забудовника! Ви перебуваєте в аварійній зоні, яку ми маємо деактивувати! — пискнув тип.

Жмих просто взяв інспектора за комір комбінезона, підняв, як кошеня, і акуратно поставив на шафу з настільними іграми. 

— Не заважай. У Жмиха сватання. Жмих сьогодні добрий, але якщо ти ще раз пискнеш — з’їм твій калькулятор.

Степанівна схвально кивнула. 

— Оце чоловік! Оце харизма! Мар’яно, бери своїх хлопців, Гертруду з кумою і ходімо до нас у двір. Людочка вже стіл накрила прямо на лавці біля Сотні. Нехай той ваш Андрій Валер’янович бачить: ми не «аномалія», ми — родина!

— Це буде дипломатична катастрофа, — прошепотів Максиміліан, але вже почав знімати фартух. — Тролі та сумські пенсіонери за одним столом... Я маю це зафіксувати у своїх мемуарах.

Мар’яна подивилася на інспекторів, які тремтіли на шафі, на сяючого Жмиха і на рішучу Степанівну. 

— Артеме, зачиняй кав’ярню. Сьогодні ми йдемо сватати троля. Якщо забудовник хоче війни — нехай спробує спочатку пройти крізь бабусь, нагодованих пиріжками Людочки.

З-за стіни почувся голос Моргріт: 

— Гертрудо, витирай соплі! Ми йдемо на оглядини! Бери з собою ту настоянку на мухоморах, треба ж чимось Людочку пригостити!

Двір на Воскресенській ще ніколи не бачив такої концентрації «нестандартних» жителів. У центрі, між старою заіржавілою гіркою та кущами бузку, зсунули три дощаті столи. На них височіли гори пиріжків, стояла каструля з борщем розміром із невеликий басейн та підозріла пляшка з мухоморівкою, яку Моргріт Скелелазка поважно поставила поруч із домашнім узваром.

Жмих сидів на дитячій гойдалці, яка під його вагою пішла в землю на двадцять сантиметрів. На шиї в нього виблискувала змащена солідолом шестерня, а в очах світилося таке благоговіння, ніби він дивився не на дівчину, а на народження нової зірки.

Людочка була втіленням сумської мрії: кров із молоком, фартух із мереживом і погляд, у якому читалося «я навчу тебе любити порядок». Проте було в ній щось дивне. Вона постійно озиралася і стискала в руці маленький пухирець із каламутною зеленою рідиною.

— Людочко, доню, пригощай зятя! — вигукнула Степанівна, підсуваючи Жмиху миску з голубцями.

Мар’яна, Артем та Максиміліан сиділи на лавці поруч, намагаючись не привертати уваги патрульних, які, на щастя, прийняли Гертруду за «дуже велику жінку в дуже реалістичному маскараді».

— Майя, глянь на Людочку, — прошепотів Артем, мружачи золоті очі. — Вона так нервує, ніби збирається підірвати цей стіл. А пахне від неї... полином і котячою шерстю.

— Це приворотне зілля, — подав голос Максиміліан, вишукано тримаючи в руках пиріжок із капустою. — Моя кузина Есмеральда варила таке саме, коли хотіла причарувати конюха. Тільки там ще були нігті кажана.

Тим часом Людочка, натхненна порадами сусідки-відьми з п’ятого під’їзду, вирішила діяти. 

— Жмишику... — промурликала вона, підсовуючи тролю найбільший пиріжок. — Ти такий... кремезний. Справжня скеля. З’їж цей пиріжок, я його спеціально для тебе... «особливим» зробила.