Розділ 12. Андрій Валер’янович, магічні аномалії та великі плани на ТРЦ

Двері кав’ярні відчинилися з таким аристократичним скрипом, ніби сама деревина намагалася випнутися перед гостями. У залу зайшов Степан Петрович, сяючи, як начищений самовар, а за ним — чоловік, який самим своїм виглядом випромінював успіх, дорогий парфум та легкий запах озону, що зазвичай буває перед грозою.

На ньому був костюм кольору «антрацит», ідеально підігнаний під фігуру, і посмішка людини, яка точно знає, скільки коштує кожен квадратний метр на Воскресенській.

— Мар’яно Василівно! — вигукнув орендодавець. — Знайомтеся! Андрій Валер’янович, наш провідний інвестор. Людина великої душі та ще більших будівельних планів!

Мар’яна, яка якраз відбирала в равлика Валєри маркер (той намагався дописати «Бережи голову» на авосьці дяді Васі), випрямилася й витерла руки об фартух. Артем і Максиміліан миттєво стали по обидва боки від неї, як почесна варта — один наїжений і готовий до стрибка, інший — блідий і вишукано-презирливий.

— Дуже приємно, — Андрій Валер’янович простягнув руку, і Мар’яна відчула від його долоні дивне поколювання, ніби торкнулася статичної електрики. — Чув про ваш заклад. Кажуть, у вас тут... надзвичайно специфічна атмосфера.

Він обвів поглядом залу. Погляд затримався на дяді Васі, який саме намагався почухати потилицю, не виймаючи голову з авоськи, а потім на кубиках, що мирно спали в кутку, згорнувшись калачиком.

— Степане Петровичу, — забудовник повернувся до орендодавця, і його голос став м’яким, як оксамит Макса, але з металевим відтінком. — Ви ж розумієте, що це приміщення... воно аномальне. Тут порушена геопатогенна зона. Всі ці «ефекти», які ви сприймаєте за дизайн — це ознаки небезпечного розлому. Будівля дихає, стіни пульсують... Це ж пряма загроза життю городян!

Степан Петрович здивовано кліпнув окулярами. 

— Та ну що ви, Андрію Валер’яновичу! Які розломи? Це ж креатив! Подивіться, скільки молоді! Прибуток за місяць виріс утричі! Мар’яночка — золота дитина, вона мені за оренду рубіном... е-е... тобто, дуже вчасно платить! Я не хочу закривати курку, що несе золоті яйця.

Забудовник тонко посміхнувся, підходячи до барної стійки. «Галина» під його руками не просто напружилася — вона видала ледь чутний звук, схожий на шипіння розлюченої кішки.

— Прибуток — це добре, — Андрій Валер’янович подивився прямо в очі Мар’яні. — Але подумайте про майбутнє. На цьому місці ми збудуємо ТРЦ «Кристал-Суми». Скло, бетон, стабільність. Жодних дихаючих стін, жодних... хвостиків і жабо. Я пропоную вам викупну ціну, яка дозволить вам відкрити десять звичайних кав’ярень. Без аномалій. Без ризику, що одного дня цей ваш «портал» засмокче всю Воскресенську.

Артем зробив крок вперед, його очі небезпечно заблищали. 

— У нас немає аномалій. У нас є характер. А ваш ТРЦ — це просто ще одна коробка, яка вб’є душу міста.

— Душа міста не приносить дивідендів, молодий чоловіче, — холодно відповів інвестор. Він на мить затримав погляд на рубіні «Серце Гори», що пульсував у деревині стійки, і в його зіницях промайнув багряний вогник. — Степане Петровичу, подумайте. Будівля стара. Аварійна. Один магічний... тобто, газовий хлопок — і все піде прахом. Я ще повернуся.

Коли за ними зачинилися двері, у кав’ярні стало так тихо, що було чути, як дядя Вася кліпає очима в авосьці.

— Мені він не подобається, — подав голос Максиміліан. — Від нього пахне не просто грошима. Від нього пахне стародавньою цвіллю та ритуалами, які навіть у моєму роду вважалися занадто брудними.

— Він забудовник, Максе, — зітхнула Мар’яна, відчуваючи дивну втому. — Вони всі такі.

— Ні, — похитав головою Артем. — Він дивився на рубін не як на коштовність. Він дивився на нього як на батарейку.

Поки в кав’ярні обговорювали візит інвестора, у Перехресті, за стіною Галини, відбувалася розмова іншого масштабу.

Жмих стояв перед матір’ю, нервово мнучи в руках велетенську ельфійську хустку, яку він виміняв на мішок гравію. Гертруда якраз доварювала суп із залізної руди, коли син пробасив так, що з полиць посипався мох:

— Мамо... я вирішив. Жмиху треба дім. Жмиху треба сім’я. Жмих хоче... одружитися!

Гертруда впустила ополоник. Звук удару об кам’яну підлогу змусив здригнутися навіть Мар’яну на тому боці порталу.

— Одружуватися?! — заревіла трольчиха. — На кому? На тій худій ельфійці, що пахне кульбабками? Чи на тій студентці, що вчора вчила тебе в кубики грати?

Жмих почервонів до кольору стиглої цегли і опустив очі. 

— Вона гарна. Вона розумна. Вона робить «весело». Я вже й перстень зробив... із шестерні від Степанового трактора.

Гертруда схопилася за серце (яке було розміром із футбольний м’яч). 

— Моргріт! Кумо! Неси валер’янку! Твій похресник збожеволів! Він хоче привести в печеру істоту без бородавок!