Розділ 8. Оксамит, ікла та вакансія для мерця

Ранок почався з того, що над Воскресенською завис туман. Не звичайний сумський туман, що пахне вологою та вихлопами маршруток, а густий, фіолетовий, зі смаком дорогого одеколону та легкої депресії.

Мар’яна саме намагалася вимити з барної стійки залишки «магічного пилу» Валєри, коли двері відчинилися без жодного звуку. На порозі стояв він.

На ньому був довгий оксамитовий плащ, білосніжна сорочка з жабо, від якої Артема миттєво почало нудити, і тростина зі срібним набалдашником у формі кажана. Його шкіра була такою блідою, ніби він останні сто років провів у підвалах ЦУМу, а погляд — таким пафосним, що навіть ельфи з Перехрестя відчули б себе безхатьками.

— Вітаю вас, о прекрасна німфо кавових зерен, — промовив він голосом, що нагадував шелест старих сторінок бібліотеки ім. Крупської. — Мене звуть Максиміліан фон Кров’янський-Сумський, останній з роду тих, хто не спить, поки сонце не вб'є поезію ночі.

Артем, який саме засипав каву в бункер, видав звук, схожий на захлинання. Його хвіст під джинсами напружився так, що ледь не прорвав тканину.

— Мар’яно, — проричав Артем, не відриваючи погляду від прибульця. — Скажи мені, що це черговий аніматор Степана Петровича. Бо якщо цей... кровосіся... зараз не забере свою штору з мого порогу, я за себе не ручаюсь.

Максиміліан елегантно підняв брову, ігноруючи Артема. 

— О, я відчуваю запах мокрого пса. Мар’яно, невже ви тримаєте в цьому храмі естетики таку... неотесану фауну? Ви ж — троянда серед бур’янів, діамант у оправі з брухту!

— Слухай, Вакуло недороблений, — Артем зробив крок вперед, оголюючи ікла, які сьогодні були особливо гострими. — Я цей «брухт» тут власноруч фарбував. А ти пахнеш нафталіном і поганими віршами. Вали в свою труну, поки я не зробив з твого плаща підстилку для вольєра!

— Артеме! Тихо! — Мар’яна виставила руки вперед, намагаючись не допустити міжсвіттової бійки. — Пане Максиміліане... е-е... фон Кров’янський... Ви щось хотіли замовити? У нас сьогодні акція на «Раф-меліса», заспокоює нерви і пафос.

Вампір притиснув руку до грудей і схилився в поклоні, ледь не зачепивши носом підлогу. 

— Я прийшов сюди, почувши легенди про вашу каву. Кажуть, вона дарує смак життя навіть тим, хто його давно втратив. Дозвольте мені... скуштувати ваш найтемніший еспресо. Чорний, як душа податкового інспектора, і гарячий, як сором ельфа-крадія.

Мар’яна за хвилину приготувала напій. Максиміліан зробив ковток, примружився, і його ікла миттєво висунулися на повну довжину. 

— О Боги... Це не кава. Це симфонія. Це екстаз у кераміці!

— Ага, і сімдесят гривень у касу, — буркнув Артем, схрестивши руки на грудях. — Сапфірами беремо, але краще — терміналом.

Вампір раптом впав на одне коліно прямо посеред зали, де якраз сиділи студенти-медики. 

— Мар’яно! Я не можу більше поневірятися по нічних клубах Сум, шукаючи сенс буття в дешевій енергетиці! Я хочу бути тут. З вами. Дозвольте мені стати вашим баристою!

— Що?! — вигукнули Мар’яна та Артем одночасно.

— Я працюватиму безкоштовно! — палко продовжував Максиміліан. — Мені не потрібні гроші, у мене є кілька скринь золота в підвалі на Псільській. Мені потрібне натхнення! Я буду подавати каву в оксамитових рукавичках! Я буду читати клієнтам сонети Петрарки, поки вони чекають на лате! Я буду відганяти комарів поглядом!

— Ти будеш відлякувати клієнтів своїм жабо! — гаркнув Артем. — Майя, ти ж не серйозно? У нас кав’яня, а не знімальний майданчик «Сутінок» для пенсіонерів!

— Артеме, зачекай... — Мар’яна прикусила губу, дивлячись на вампіра. — Він сказав «безкоштовно». І «золото в підвалі». І він реально пафосно тримає піднос.

— Мар’яно, я — нічна зміна вашої мрії! — додав Максиміліан, цілуючи її руку. — Поки ваш... гм... вовняний помічник спатиме під Місяцем, я буду тримати варту. Я зроблю цю кав’ярню елітарним клубом!

— Він же буде пити вершки прямо з пакетів! — не вгавав Артем. — І спати в коморі з мішками кави! Майя, він вампір! Вони ж підступні! Вони не відбиваються в дзеркалах, як я буду знати, що він не краде печиво?

— У нас немає дзеркал, Артеме, ми їх зняли, щоб Гертруда себе не злякалася, — нагадала Мар’яна. Вона подивилася на вампіра, потім на розлюченого вовка. — Добре, Максе... чи як там тебе... Можеш вийти на стажування. Але! Жодних сонетів без дозволу. Жодного жабо під час миття підлоги. І якщо я побачу на чиїйсь шиї дірки — ти полетиш звідси швидше, ніж кажан на світло прожектора.

Максиміліан сяяв, як новенький п’ятак. 

— О, моя королево! Ви не пошкодуєте! Артеме, сподіваюся, ми станемо... колегами. Можу навчити тебе розрізняти відтінки чорного.

— Я навчу тебе розрізняти відтінки болю, якщо підійдеш до Мар’яни ближче ніж на метр, — просичав Артем, відходячи до кавомашини.

З-за стіни почувся голос Громила: 

— О, ще один дармоїд! Мар’яно, де ти їх береш? Тепер у нас комплект: вовк, гном, тролі і граф Дракула з Сотні. Нам ще тільки привида мера не вистачає для повного аншлагу!

Мар’яна зітхнула і потерла скроні. Кав’ярня на Воскресенській ставала все більше схожою на божевільню, але рубін у «Галині» раптом спалахнув яскравіше, ніби схвалюючи поповнення в штаті.

— Ласкаво просимо в команду, Максе, — сказала Мар’яна. — Твій фартух — у коморі. Поряд із запасом часнику... який я, мабуть, тепер викину.

— О, будь ласка, залиште часник, — посміхнувся вампір, оголюючи ікла. — Це додає моєму життю пікантності.

Артем люто вгатив холдером по стійці, і Галина здригнулася, ніби передчуваючи, що ця зміна буде дуже, дуже довгою.

Перша спільна зміна нагадувала уповільнений вибух на складі піротехніки. Мар’яна стояла в центрі цього хаосу, як капітан судна, що тоне, але вперто намагається збити молочну пінку.

— Максиміліане! Менше драми, більше темпу! — гукнула вона, витираючи чоло.

Вампір, який тепер носив фірмовий крафтовий фартух поверх свого жабо (що робило його схожим на дуже елегантного м’ясника з вікторіанської епохи), плавно ковзав по залі. Він не ходив — він левітував у парі міліметрів над підлогою, тримаючи піднос на одному пальці.