Розділ 6. Ранкове каяття, Гертруда та шлюбні стратегії печерного типу

Кінець вчорашньої зміни Мар’яна пам’ятала як крізь туман. Коли сонце остаточно сховалося за дахами Воскресенської, Артем просто вилетів через двері Перехрестя, навіть не знявши фартуха. Його останній погляд — золотий, дикий і водночас сповнений якогось сорому — ще довго переслідував її уві сні. Вона так і не зрозуміла: те, що він втік, було актом милосердя чи боягузтва?

Ранок зустрів кав’ярню тишею. Мар’яна заспано налаштовувала помол, коли двері відчинилися і зайшов Артем. Він виглядав... звичайно. Навіть занадто звичайно. Свіжа сорочка, хвіст акуратно прибраний, вуха ледь помітно здригаються, а в руках — паперовий пакет із теплими сирниками.

— Мар’яно... — він зупинився біля стійки, не піднімаючи очей. — Слухай, щодо вчорашнього. Я... я вибачаюсь. Повний місяць — це не виправдання для того, щоб поводитися як дикун. Я не хотів на тебе тиснути. Я взагалі не такий, я за гуманізм, сортування пластику і... ну, ти знаєш. Це просто вовк у мені трішки перегнув палицю. Сподіваюсь, ми все ще партнери?

Мар’яна дивилася на нього і відчувала дивне розчарування. Де подівся той небезпечний хижак, від якого в неї підкошувалися коліна? Перед нею знову був «милий Артемко», який соромиться власної тіні.

— Все нормально, Артеме. Приймаю твої сирники як контрибуцію, — зітхнула вона, забираючи пакет. — Працюймо.

Але попрацювати спокійно не судилося. Близько обіду кав’ярня здригнулася від знайомого тупоту. У двері, ледь не знісши одвірок, зайшла Гертруда, а за нею — ще одна трольчиха, така ж масштабна, але в капелюшку з опудала величезного крука.

— Знайомся, людська жінко, це моя кума — Моргріт Скелелазка, — пробасила Гертруда, вмощуючись на свій посилений стілець. — Вона теж хоче бачити того сумного самця з коробки.

Моргріт скептично оглянула кав’ярню. 

— Малувато каміння, Гертрудо. Як тут люди виживають? Навіть стіни не погризеш — дерево одне.

Мар’яна швидко ввімкнула ноутбук. Чергова серія «Величного кохання» почалася з того, що головний герой — Керім — знову страждав під дощем.

— Глянь на нього, Моргріт, — Гертруда вказала пальцем на екран. — Я вже двадцять років як вдова після мого Гнилозуба, але цей Керім... він би став мені хорошим чоловіком. У нього такі сумні очі, наче йому на ногу впав сталактит.

Моргріт примружилася, жуючи край керамічної тарілки з печивом. 

— Слабкуватий він, кумо. Мало м’язів. Але якщо його добре відгодувати сирим вапняком, то, може, й вийде толк. Головне — правильно виховувати. Ти ж знаєш правило трьох ударів?

— Знаю, — кивнула Гертруда. — Перший раз б’єш качалкою для профілактики, другий — щоб запам’ятав, а третій — щоб нагадати, хто в печері господиня. Якщо чоловік не боїться, що ти завалиш йому вхід до спальні брилою, він розпускається.

Мар’яна, яка якраз протирала склянки поруч, мимоволі прислухалася. Трольчихи обернулися до неї одночасно.

— А ти чого така бліда, мала? — запитала Моргріт. — Твій оцей вовк, що за баром стоїть, він тебе хоч раз за загривок тягав до печери?

— Ні! — вигукнула Мар’яна, відчуваючи, як червоніють щоки. — У нас так не прийнято. Ми цивілізовані люди.

Гертруда важко зітхнула, подивившись на Мар’яну з щирим жалем. 

— Ох, бідне ти дитя. Цивілізація — це хвороба. Слухай сюди, поки ми добрі. Щоб вдало вийти заміж і не стати просто «придатком до кавоварки», треба діяти хитро.

— По-перше, — загнула кам’яний палець Моргріт, — коли він наступного разу на тебе загарчить, не тікай. Ти маєш гаркнути голосніше! Покажи, що в тебе всередині теж сидить троль, навіть якщо ти розміром з поштову марку. Чоловіки поважають тих, хто може вибити їм зуба випадково під час обіймів.

— По-друге, — підхопила Гертруда, — ніколи не давай йому свіже м’ясо щодня. Він має відчути голод! Тільки коли він почне гризти ніжку стола від розпачу, ти виносиш йому свій «Королівський сніданок». Тоді він цінуватиме кожну крихту і тебе як богиню.

— І найголовніше, — Моргріт нахилилася до Мар’яни, від неї пахло старою шахтою та фіалками. — Якщо він занадто «милий» і «вибачається» — це поганий знак. Це означає, що він замислив якусь пакість. Або, що ще гірше, він думає, що ти слабка. Ти маєш кинути в нього чимось важким. Не в голову, звісно, а так... поруч. Щоб він знав: ти завжди готова до бою.

Артем у цей момент випадково впустив ложку. Дзвін рознісся кав’ярнею, і обидві трольчихи синхронно обернулися на нього, оцінююче оглядаючи його фігуру.

— Хвіст занадто пухнастий, — резюмувала Моргріт. — Треба його підстригти під «їжачка», щоб не пишався.

— І сорочка занадто біла, — додала Гертруда. — Справжній самець має пахнути пригодами, а не пральним порошком «Альпійська свіжість».

Мар’яна подивилася на Артема, який намагався стати невидимим за «Галиною», потім на трольчих, що знову втупилися в серіал. Їхні поради були абсурдними, дикими і абсолютно неможливими в Сумах 2026 року. Але чомусь частина Мар’яни — та сама, що вчора тремтіла від вовчого погляду — була з ними згодна.

— Дякую за поради, — пробурмотіла Мар’яна. — Я... я обов’язково подумаю про качалку.

— От і добре, — Гертруда задоволено відкинулася на спинку, і стілець видав звук, схожий на благання про смерть. — А тепер мовчи, Керім якраз збирається сказати їй, що він — син її ворога. Оце драма! Оце я розумію — життя!

Артем підійшов до Мар’яни з чашкою кави, яку вона не замовляла. 

— Ти ж не будеш кидати в мене качалкою? — тихо запитав він.

Мар’яна взяла каву, подивилася на нього зверху вниз і загадково посміхнулася. 

— Подивимося на твою поведінку, Артемко. Подивимося.