Пролог

Мар’яна завжди вважала, що мрія має пахнути свіжообсмаженою ефіопською арабікою, а не мокрою побілкою та безнадією. Вона роками відкладала з кожної зарплати, працюючи бариста в мережевих кав'ярнях, де людей називали «чеками», а молоко збивали до стану пінопласту.

Її ідеальна кав’ярня мала бути тут, на Воскресенській. На цій вулиці, де старовинна цегла пам’ятає ще гусарські шпори, а сучасна бруківка — щотижневі ремонти водоканалу. Мар’яна хотіла маленьке «гніздо»: чотири столики, завалені настолками, барна стійка з темного дерева і підвіконня, на яких можна сидіти, розглядаючи перехожих.

І ось вона його знайшла. Приміщення у дворі-колодязі, куди сонце заглядало лише за письмовим запитом.

— Так, стійка влізе, — бурмотіла вона, відмірюючи кроки. — Тут поставимо «Монополію» та «Дюну», щоб хіпстери не нудьгували. А тут...

— А тут краще поставити вівтар. Або потужну витяжку, — пролунав спокійний чоловічий голос за спиною.

Мар’яна здригнулася так, що ледь не впустила рулетку. За нею стояв хлопець. Високий, плечистий, у футболці з написом «Save the Broccoli». Він виглядав як модель з реклами чоловічого парфуму, якби цей парфум мав аромат свіжоскошеної трави та заспокійливого чаю.

— Ви з податкової? — примружилася вона. — Чи орендодавець вирішив підняти ціну, бо я вже відмила підлогу?

— Я ваш перший сусід. І, можливо, єдиний клієнт, який не вимагатиме каву «три в одному», — він простягнув руку. — Артем. І я б на вашому місці не ставила смітник біля тих задніх дверей. Бо саме в тому місці раз на тиждень виходить з берегів магічний ефір.

Мар’яна повільно згорнула рулетку. — Слухайте, Артеме. Я шість років збивала молоко для сумських мажорів та втомлених студентів. Я бачила все: від весільних бійок на літніх майданчиках до людей, які просили «експресо з льодом». Не треба мені тут «Гаррі Поттера» на мінімалках влаштовувати. Це просто старий двір. Тут максимум, що може вийти з берегів — це каналізація.

Артем зітхнув і підійшов до глухого кута, де стояли двері, які виглядали так, наче їх не відчиняли з часів заснування Альтанки.

— Це не каналізація. Це логістика. З цього боку — ми з вами, Воскресенська і черга за шаурмою. А з того боку — світ, де за одну вашу «арабіку» гноми готові віддати нирку. Але є нюанс.

— Який? У гномів немає нирок? — Мар’яна саркастично склала руки на грудях.

— У них немає терміналів. І вони іноді кусаються. Хоча я теж кусаюся, але я на дієті. Вже два роки як вегетаріанець.

Мар’яна замовкла, розглядаючи його. — Ви хочете сказати, що ви... псих? Чи це такий дивний спосіб підкатити до дівчини з кавомашиною?

— Я вовкулака, Мар’яно. Уявіть, як це — бути хижаком у місті, де на кожному кроці пахне сосисками в тісті, а тобі можна тільки селеру та вівсяне молоко. Це ж щирий садомазохізм.

Він торкнувся дверей. Раптом стара деревина тихо вібрувала, і крізь шпарини пробилося слабке фіолетове світло. Пахнуло не сирістю, а чимось солодким, цитрусовим і дико екзотичним, наче десь поруч розрізали гігантський маракуйя.

Мар’яна завмерла. Раціональна частина мозку кричала: «Тікай, він щось підмішав у повітря!». Але мрія про кав’ярню, де клієнти платять не лише гривнями, а й історіями, несподівано підморгнула їй із цієї фіолетової щілини.

— Окей, припустимо, — обережно сказала вона. — Але якщо до нас завітає дракон, податки платиш ти. І ніякого м'яса в закладі. Тільки кеш’ю та круасани.

— Домовилися, — Артем посміхнувся, і на мить його зуби здалися трохи гострішими, ніж дозволяє стоматологія. — Починай гріти машину. Повний місяць через три дні, а в мене ще не пито какао.