частина 1

Осінь накрила мегаполіс мокрим листям, заторами й загальним небажанням жити, бо понеділок. У кав’ярнях пахло корицею, гарбузовим лате й людьми.

Світла відьма зайшла першою. На ній було пальто кольору пильної троянди - або, як сказали б люди, які прожили трохи більше ніж 60 років, світло-сіре. На шиї - об’ємний шарф, у руках - торба, у якій поруч із косметичкою лежали три кристали, зарядка, пакетик насіння лаванди й записка «Не забути подзвонити стоматологу». Записка лежала там ще з березня.

- Мені лате з корицею, будь ласка. І щось солоденьке. Таке, щоб душа усміхнулася.

Бариста вже відкрив рот, але, мабуть, передумав і просто записав замовлення. У кожного свої дивацтва.

Темна відьма з’явилася за хвилину. Чорне пальто, чорна парасоля, чорні нігті. На обличчі було написано, що кава їй потрібна терміново, а людям сьогодні краще взагалі не траплятися їй на очі.

- Подвійну еспресо. Без цукру.

- Ти колись замовиш щось кольорове? - запитала Світла.

- Звісно. Червоне вино. Коли хтось нарешті звільнить мене від цієї роботи.

Вони обійнялися. Світла - щиро й трохи довше, ніж треба. Темна двічі поплескала її по спині: мовляв, обійми прийнято, але ліміт близькості вичерпано.

- Як ти? - запитала Світла.

- Усе стабільно. Людство продовжує доводити, що еволюція не гарантує здорового глузду.

- Ой, у мене теж непростий тиждень! Я намагалася навчити сусідку медитації, щоб вона перестала постійно думати про колишнього.

- І що?

- Ми медитували три години.

- А колишній?

- Написав їй о другій ночі: «Не спиш?»

Темна повільно підняла чашку.

- Господи, бережи мене від закоханих дуреп. Три години медитувати, щоб потім серед ночі знову побігти за першим «не спиш?» і добровільно повернутися до своїх страждань. Люди, звісно, дивовижні.

Світла засміялася. Вона завжди сміялася першою - навіть зі своїх невдач. Особливо зі своїх невдач. Їй здавалося, що якщо знайти в ситуації бодай крихту добра, то решта якось владнається.

Темна вважала, що «якось владнається» - це просто спосіб нічого не вирішувати й чекати на диво. А якщо диво не стається, то, звісно, тебе зурочили.

- А ти як? Розповідай, - попросила Світла. - Знову когось прокляла?

- Начальницю.

- Що цього разу витворила ця доморощена цариця?

- Та вже задовбала зі своїм: «Ми тут одна велика родина. Робимо одну справу на благо країни!» - замість того, щоб підвищити зарплату.

Світла скривилася так, ніби проковтнула лимон із сіллю.

- Ой, ні. Це вже серйозно. Щойно не хочуть платити надбавки за понаднормові, одразу починається оце «ми одна родина». Ага, тільки родина якась неблагополучна. Усі працюють, а гроші чомусь дістаються комусь одній.

- Я знаю. Тепер щоразу, коли вона заводить цей спіч, у неї з’являється нова зморшка або прищ на губі.

- Зморшки хоча б маленькі?!

- Поки що. Я ще тестую масштабування.

Світла прикрила рот долонею, намагаючись не сміятися з чужого горя. Виходило погано.

- Але ж, може, вона просто хоче згуртувати команду…

Темна поставила чашку на стіл.

- Сонечко, якщо людина хоче згуртувати команду, вона організовує спільний обід. А якщо хоче, щоб ти безкоштовно віддавала свої вечори й вихідні, то починає розповідати про дружну родину.

Світла помовчала, а потім дістала блокнот.

- Запишу. Це дуже мудро.

- Та не записуй ти, краще застосовуй. І вибудуй нарешті власні кордони.

- Та я ж застосовую! Я, наприклад, благословила нашого орендодавця на емпатію.

- І як?

- Тепер він отримує повідомлення від мешканців про плісняву, опалення, протікання крана й комунальні платежі. І ти не повіриш - він тепер одразу збирається й їде все ремонтувати!

Темна завмерла з чашкою біля губ.

- Ти не благословила його на емпатію. Ти просто підключила його до реальності.

- Ну… головне, що допомагає!

- Головне, що ти досі називаєш помсту допомогою.

Світла розквітла усмішкою.

- А ти досі називаєш помсту помстою. У нас різні бренди.

- У мене принаймні чесний маркетинг.

На мить між ними запала тиша. За вікном люди бігли під дощем, сварилися з навігаторами й дивилися в телефони так, наче там мали з’явитися відповіді на всі запитання.

- Слухай, - озвалася Світла. - А ти не втомилася весь час сердитися на людей?

Темна не відповіла одразу. Провела пальцем по краю чашки.

- Я не серджуся на людей. Я серджуся на те, що вони роблять одне з одним, а потім приходять до мене виправляти наслідки.