Глава 13.2. Саша. І тоді я побачив її

"Світ надто великий, щоб залишатися на місці. Але є люди, які змушують зупинитися."

Ми приїхали до Києва в обід. Я, мама, тато і Катя — моя молодша сестра, вибухова суміш адреналіну й енергії, яка мала особливий талант лаятись по-доброму й сміятись по-серйозному. Вона стояла на виході з вагону ще до того, як потяг зупинився, готуючись вистрибнути у місто, яке вона називала "урбаністичною ареною". Батьки — спокійні, трохи втомлені, але раді, що ми разом. І я — мовчазний, трохи іронічний, з камерою у рюкзаку й бажанням… просто відпочити.

Київ зустрів нас зеленим листям каштанів, вітром, що пахнув печеним хлібом і бетонною втомою мегаполісу. Я любив такі міста — старі, з характером, де за кожною вулицею щось не сказане. Ми поселились у маленькому готелі біля ботсаду — тихе місце з виноградом на балконі. Я обрав його навмисно. Хотілося чогось простого. Людського.

Того дня ми з родиною гуляли вулицею Саксаганського, їли круасани з сиром у кав’ярні без вивіски, слухали вуличного скрипаля на Льва Толстого. Я сміявся, коли Катя насміхалась з моєї кофти, яка "точно з британського секонд-хенду". І саме в той момент, коли ми вже збирались повертатись до готелю, я вирішив залишитись у парку ще на пару годин. Сказав, що хочу зняти кадри заходу сонця. Вони пішли, а я залишився. І зробив, мабуть, найважливіший кадр у житті — без камери.

Я йшов алеєю, коли побачив ЇЇ. Вона тримала каву. Йшла по алеї і дивилась перед собою — уважно, але не в якусь точку. А наче всередину себе. Я запам’ятав усе: її легку посмішку, погляд, навіть коли вона зробила ковток і майже обпеклась. І світло — весняне, м’яке, розлите по її волоссю, як мед.

Мене не можна назвати спонтанним. Я не той, хто підійде до незнайомки з фразою “вас не намалював Ренуар?” Але в ту мить — щось сталося. Ніби весь досвід, готував мене до цього знайомства у київському парку. Ніби я повірив у магію кадру: коли все стає нерухомим, крім однієї людини. І я підійшов.

Привіт! — я старався звучати ненав’язливим.

- Пробач, що зупиняю. Просто… ти мені дуже сподобалась. Можна з тобою познайомитись?

Вона зупинилась і повернула голову.

— Серйозно? — ох як вона звела брову. — Це працює?

— Я не знаю, - відповів я. 

- Але якщо не спробую — точно не дізнаюсь.

Маринка - це ім'я їй точно пасувало, підкреслюючи її характер, що був наче морська стихія.

Її голос — із хрипотою, яка звучить тільки тоді, коли людина вміє сміятись щиро. Вона — з іронією, гостра, як японський ніж, але тепла, як свіжа хала в неділю.

Ми розговорились. Спочатку легко. Потім — глибше. Говорили про подорожі. Я розповідав їй про світ навколо, людей, культури, незнайомі місця та звичаї. Вона слухала — не як глядач. Як учасник.

Сміялась. Але не з ввічливості. Сміх її був живий, глибокий, той, що очищує. І я ловив себе на думці, що не хочу припиняти говорити. Не тому, що хотів вразити. А тому, що її реакція — була вартіснішою за всі лайки світу.

Потім ми зайшли у піцерія. Маленьку, з дерев’яними столами й запахом томатного соусу в повітрі. Вона взяла маргариту. Я — з м'ясом. Ми їли повільно, з перервами на розмови, сміх, короткі погляди. Вона запитувала: про людей, яких я зустрічав, про те, як пахне чай у Гімалаях, чи правда, що в Японії вибачаються навіть перед камінням. Я відповідав. Не з готовими фразами. Я розповідав, як для себе. І раптом зрозумів: я кажу більше, ніж зазвичай. Я відкривався — не з примусу, а з довіри, що виникла сама собою, як квітка, що проросла з каменю.

Після піцерії вона раптом зупинилась, глянувши в бік парку, де за деревами просвічувала тиха гладь озера.

— А там, здається, човни можна взяти, — сказала вона, ніби мимохідь, але очі вже світилися. — Хочеш відчути себе капітаном?

— Якщо ти візьмеш на себе роль компаса.

Озеро було невелике, мов люстерко, в яке дивилось небо, вже набираючи кольору заходу. Вода — гладка, з ледь помітними коливаннями, як дихання того, хто засинає. Ми взяли дерев’яний човен — скрипучий, старий, але саме такий, як треба. Я  веслував але Марина захотіла спробувати сама.

— Дозволь, — сказала вона і сіла навпроти. — Я колись брала участь у змаганнях з синхронного веслування з подружкою. Ми тоді посварились і ледь не перекинули човен. Але досвід залишився.

Я засміявся. Вона взяла весла, впевнено, хоч і з грайливим виразом на обличчі. Вода легенько розступалась, човен ковзав, і все навколо — дерева, небо, ліхтарі, що тільки-но починали світитися — ставало ніби далі, розфокусовано. Лишались тільки ми. І звук весла, що занурюється у воду.

— А ти завжди тікаєш від міст? — запитала Марина.

— Не тікаю. Я шукаю тишу. Міста кричать. Природа слухає.

— А люди?

— Люди... — я замовк. — Люди — як вода. Якщо довго дивитись, починаєш бачити власне відображення. Не завжди те, що хочеш.

Вона кивнула. І була тиша. Але не незручна. Та, яку хочеться залишити в кадрі, навіть якщо фільм про інше.

Ми припливли до середини озера. Там, де вода була темніша, а небо — ширше. Вона склала весла, зітхнула.

— Знаєш, як іноді хочеться, щоб усе зупинилось? Не назавжди. Просто... отак. На кілька хвилин. Щоб не вибирати. Не поспішати. Не думати, що буде завтра.