Глава 8. Плюшева атака на самотність

"І що далі? Кавоварка з букетом?"

Дзвінок у двері пролунав із тією рішучістю, якої не мав би мати жоден звук у неділю зранку. Він був настирливим, як мотивуючі спікери в TikTok: «Прокинься! Візьми відповідальність за своє життя! Відкрий двері!»

Я, загорнута в ковдру як буріто з внутрішньою кризою, підвелася з ліжка. Бублик — мій кіт, на ім’я якого я колись покладала великі надії  — тим часом влаштував гонки з власним хвостом по підвіконню. Видно, йому вже вважалось, що він у котовій Формулі-1. 

Поки я намацувала тапки й перевіряла, що там з моїм волоссям на голові, знову задзвонило. Хтось був дуже наполегливий. Як грабіжник, що попереджає заздалегідь.

— Та йду вже, Господи! — буркнула я, хоча й не знала, до кого конкретно звертаюсь — до дзвінка, Бублика чи долі.

Відчинила. І от стоїть. Кур’єр. Високий, із вусами рівня «перемога в підкатах» і коробкою в руках. А з неї визирає… ведмідь. Точніше, Ведмідь. Плюшевий, із серцем у лапах і виразом морди, ніби він вже знає, що буде жити в мене.

— Це вам, — сказав кур'єр і простягнув мені… плюшевого ведмедя. 

- Це точно мені? Може, сусідці? У неї є ліжко з балдахіном і манікюр з камінням.

- У листі написано: «Марині, щоб посміхалась». І все.

— Можливо… А від кого?

— Анонім. 

Я подякувала, закрила двері, і кілька секунд просто стояла, дивлячись на цього ведмедя. Він сидів посеред вітальні, мовчазно, але з натяком. Наче був делікатним агентом романтики.

— Ну що, признавайся, — сказала я, — хто тебе прислав?

Так, думай Маринко, думай.

Перший кандидат, звісно, Петро. Але Петро не знає мою адресу. 

Другий варіант — хтось із роботи. Може, Артем? Минулого разу, коли я сміялась з його баг-репорту про «невірно заповнене поле душі», він якось надто тепло посміхався. А потім раптом почав питати, які в мене плани на вихідні, щось там що бекендери тоже гарні хлопці... Хм. Хлопець, який кожен день носить худі з динозаврами й їсть снеки з назвою «Код для розуму»? Нє, Артем надто серйозний хлопець для такого.. А тут ведмідь. Точно не він.

Або, може… Ні, нікого більше. Хіба що сусід, якому я якось підказала, як увімкнути Wi-Fi. Але ж ведмідь — це не «спасибі», це вже «привіт, я думаю про твої обійми».

Поки я так розмірковувала, занесла плюшевого до кімнати. Посадила на крісло. І замислилась. А це взагалі... інфантильно?

Мені ж уже не п’ятнадцять. Я доросла. Самостійна. Маю свою орендовану квартиру ... (з пилососом!) У холодильнику — соєвий соус й пів банана. Зразу видно -  я людина серйозна.

А з іншого боку — чому ні? Ведмідь не просить їсти, не буде будити о 5 ранку (привіт Бублик) бо щось там склалось у душі котячій. Не вимагає уваги. Просто сидить. І, здається, вже навіть підтримує. 

Вирішено. Це не інфантильність. Це акт емоційної турботи в текстилі — терапія у формі ведмедя.

Бублик тим часом підійшов, обнюхав подарунок і поклав лапу на його серце. От і все, схвалено котом — значить, залишаємо.

Я повернулась до ранкового ритуалу. Душ, де температура води символізує всі життєві перепетії, на які незавжди маєш відповіді. Паста для зубів, яка ось-ось закінчиться, але поки тягне — як і я.

На кухні — чайник, хліб, сир і кіт, який вимагає сніданок із тією наполегливістю, яку я б хотіла мати коли вимагаю відпустку. Відкрила вікно. За вікном — весна. І щось у цьому повітрі було дивним. Наче хтось натиснув кнопку «оновити світ».

Я вдяглась, перевірила у дзеркалі як виглядаю, й подивилась на ведмедя. Він мовчав. Але я знала: він щось означає. Можливо, не сьогодні. Можливо, завтра.

Я взяла сумку, подивилась на Бублика.

— Будь хорошим. І не вводь у філософські роздуми свого плюшевого друга.

....

"Зустрічі, які нічого не обіцяють, іноді дарують найцінніше"

Весняне повітря навколо мене було настільки насичене сонцем і квітучими обіцянками, що хотілося зберегти його у банку — як домашнє варення, тільки для серця. 

Я йшла парком, і вдихала повітря так жадібно, ніби вперше в житті навчилась правильно дихати. У руках — горнятко кави, вже трохи вистиглої, але ще ароматної. У голові — легкий вітер і думки без напрямку. І саме в ту мить, коли я майже пізнала дзен та йшла до повного просвітлення з вознесінням...

- Привіт! — голос м’який, теплий, без нав’язливої нотки. 

- Пробач, що зупиняю. Просто… ти мені дуже сподобалась. Можна з тобою познайомитись?

Я зупинилась. Повернула голову.

Переді мною стояв хлопець — приблизно мого віку, може трохи старший. Високий, широкоплечий, з каштановим волоссям,  неслухняним, ніби воно мало власну думку щодо зачісок. Карі очі. І що мене найбільше вразило — у тих очах не було ані краплі самовдоволення, жодного «я знаю, що добре виглядаю». Лише тиха впевненість і трохи невимовного тепла. Він не виглядав ані як ловелас, ані як нав'язливий «знайомлюсь для контенту». Просто стояв, щиро посміхався й чекав.

— Серйозно? — я звела брову. — Це працює?