Глава 3. Марафон любовного виживання

"Найкраще побачення — це те, після якого ти все ще віриш у людство."

Проміння сонця ліниво пробивалося крізь фіранки і малювало візерунки на стінах моєї кімнати. Десь за вікном на повну котушку кричала весна: сусідський кіт знову серенадив під балконом свою неземну любов до кішки з третього поверху.

Я позіхнула, потягнулася так, що ледве не скинула лампу з тумбочки, і тільки тоді усвідомила: сьогодні мій день "Трійного Побачення". Три кав'ярні. Три хлопці. Три шанси знайти любов. Можливо...

Зі стогоном піднялася з ліжка, склала долоні в молитві до Всесвіту і пішла вмиватися. Вода була холодна, як серце мого колишнього, але хоч допомогла остаточно прокинутися.

Я накинула свою улюблені джинси, футболку з написом «First Coffe, Then Love» і кросівки, готові до швидкої втечі. Підмалювала очі так, щоб було видно мої "я нічого не шукаю, але якщо знайду — хай буде" вайби, і стрибнула в маршрутку.

Перше побачення. Кав'ярня "Теплий Пряник" була немов витягнута з інстаграму: пахло ваніллю, кавою і трошки самотністю. Бариста на вході привітно підморгнув (або в нього просто сіпнулося око).

Я зайняла столик біля вікна і взяла "капучино з надіями".

І ось він — мій перший кандидат! Високий, трохи сутулий хлопець у джинсах і... з ним. З мамою.

Біля нього стояла... жінка років п’ятдесяти, в строгому бежевому жакеті, з зачіскою "не чіпай — приб'є" і поглядом податкового інспектора.

— Привіт, Марина! — радісно сказав Влад так завзято, що перекинув вазочку з цукром. — Це моя мама, Оксана Степанівна. Вона... ну... вирішила скласти мені компанію.

— Компанію, — підтвердила мама, кидаючи на мене погляд, який одночасно сканував мою зачіску, взуття, манікюр і рівень внутрішньої гідності.  
Її очі примружилися так, ніби вона прицілювалася через снайперський приціл.

— Дуже приємно, — пробелькотіла я, намагаючись усміхнутись і виглядати так, ніби я це очікувала.

— Влад, випрями спину! — миттєво прокоментувала мама, навіть не відриваючи погляду від мене. — І Марина трохи посунся, бо мені з Владиком незручно сидіти буде.

Я в стані легкого шоку пересіла, на інше місце, а мама Влада, тим часом вже уважно вивчала меню, ніби там були зашифровані секрети державної вагомості.

— Марина, — сказала вона нарешті, — скажіть, будь ласка, чи вмієте ви готувати?

— Ем… Я можу замовити доставку з "Шефмаркету", — пожартувала я.

Мама піджала губи так, ніби з’їла лимон без попередження.

— Влад любить домашнє. І порядок, — урочисто продовжила вона. — Без всяких отих... "піцу на сніданок" і "чіпси на вечерю". Правда, синочку?

Влад посміхнувся і, не знаючи куди подіти руки, став ламати зубочистку.

— Так, мамо...

Мама тим часом залипала на мої сережки.

— Ви серйозно ставитеся до вибору аксесуарів? — запитала вона, вочевидь маючи на увазі мої дрібні пусети у вигляді крихітних кактусів.

— Дуже, — відповіла я. — У мене навіть є сережки у вигляді динозаврів, для особливих випадків.

Тиша була настільки гнітючою, що навіть булочки на прилавку здалися пригніченими.

Влад, бідолаха, підморгнув мені. Потім мамі. Потім, здається, сам собі. Виглядало це так, ніби його м’язи ока влаштували страйк.

— А чи є у вас стабільна робота, Марина? — продовжувала мама допит. — Бо Влад — хлопець серйозний. Він не буде сидіти вдома, а хтось має!

Я зібрала рештки гумору й відповіла:

— Так, звісно. Я навіть можу дресирувати хом’ячків для церемонії весілля, якщо треба.

Влад нервово засміявся, мама — ні.

Мені стало зрозуміло:  треба тікати...

Я глянула на годинник, зобразила переляк:

— Ой, вибачте, я забула! У мене ж сьогодні... похід до ветеринара з сусідським папугою! Терміново!

Не чекаючи відповіді, я підхопила свою сумочку й полетіла з "Теплого Пряника", як марафонець на останніх ста метрах.

Друга побачення. Кав'ярня — "Круасан і Спокуса"

Віддихавшись після епічної втечі з «Теплого Пряника», я поспішила на другу зустріч.
«Круасан і Спокуса» була кав'ярнею для серйозних людей — все тут пахло відповідальністю, французькою випічкою і кредитними історіями.
Офіціанти носили чорні метелики, у вітрині лежали круасани, кожен із яких виглядав дорожче моєї квартплати.

В залі стояла приглушена музика — щось на кшталт "Шарманка для тих, хто підраховує акції на Волл-стріт".
Атмосфера вимагала, щоб я дістала блокнот, олівець і записала свої бізнес-плани. Але я трималась.

Я обережно вдивлялася в обличчя відвідувачів, шукаючи свого другого кандидата на щастя.
І нарешті його побачила.

Біля вікна сидів хлопець — сорочка ідеально накрохмалена, туфлі начищені до дзеркального блиску, зачіска така рівна, що на ній можна було би проєктувати нові будівельні шляхи.
Він вдумливо пив еспресо і щось нотував у записнику.