Глава 1. Оголошення війни самотності

"Тіндер — це як лотерея. Тільки без виграшів."

Я довго підозрювала, що доля мене просто забула.
Загубила десь між чеком із супермаркету й моїми мріями про ідеального хлопця, який би знав різницю між «суші» і «ролами» і вмів самостійно записатися до стоматолога.

У свої двадцять шість я мала стабільну роботу в айті-компанії, картку постійного клієнта в трьох кав’ярнях і кота на ім’я Бублик, який любив мене не менше, ніж свою миску з кормом.
Але на полі особистого фронту панував безкінечний штиль.

У суботу ввечері, запхнувши голову у миску попкорну й переживши три ромкоми підряд, я зрозуміла: все, час діяти.
Життя не принесе мені кохання на срібній таці.
Максимум — принесе чергову акцію "дві піци за ціною однієї" і повідомлення від мами: "Коли весілля?"

Я встала, витерла попкорн із волосся, взяла ноутбук і героїчно відкрила новий файл в Excel.
На верхньому рядку, де зазвичай народжуються бюджети та звіти, з’явився епохальний напис:

Операція: Пошук Принца.

Так, план був амбітний:

Завести Tinder.

Скласти рейтинг побачень (за системою балів: гумор, харизма, наявність кота).

Перемогти самотність.

Якщо не вийде — хоча б попити у гарній компанії смачну каву (звісно за яку заплачу сама).

На цей момент я відчувала себе стратегом світового рівня. Генералом любові. Вершителькою особистої долі.

Щоправда, мій кіт Бублик виглядав так, ніби був готовий ставити на інший результат.

Наступного ранку я офіційно зареєструвалася в Tinder.
Селфі без фільтрів, легка посмішка "я нормальна, але можу втекти через вікно при потребі", короткий опис:

"Марина. Люблю каву, книжки і людей, які не плутають флірт із допитом."

Я гортала Tinder з обличчям людини, яка щойно усвідомила, що життя — це не серіал «Друзі», а дешевий трилер без режисури.

На екрані одна за одною пропливали фотокартки надійних кандидатів:  
Ось дядько із рибою у руках та пузом, таким блискучим і гордим, що на ньому можна було робити підпис: "Шукаю музу і соратницю в битві за останнє пиво в холодильнику."  
Далі йшла категорія їх розшукує поліція чи Інтерпол...
Ще одна категорія — в обіймах трьох напівроздягнених дівчат чи з оголеними частинами свого мускулиного тіла. І з підписами накшталт: "Люблю серйозні стосунки і вірність." Ну звісно, вірність по черзі, подумала я.  
А ось і чемпіон вечора — селфі у ванній кімнаті на фоні унітазу, з таким ракурсом, що головним героєм фото був не стільки власник акаунта, скільки його... туалетний йоржик. Романтика.

Я мружила очі й питала себе подумки:  
"Марина, ти точно не переплутала додаток? Може, це не Tinder, а якийсь Dark Souls для самотніх душ?"

Далі пішли особливі екземпляри:  
Хтось виставляв фото тільки рук (?!), інший — ноги в шльопанцях на фоні дачного сараю. Дехто навіть не соромився вказувати в профілі: "Шукаю дівчину, яка любить працювати на городі й готувати на шістьох."  

Я вже хотіла в розпачі кинути телефон, коли натрапила на фінальний акорд вечора:  
Молодик у костюмі Пікачу на весь зріст, що гордо тримав у руках табличку: "Не шукаю нічого серйозного. Тільки пригоди. І покемони."

Я пару раз зробила вдох - видох і сподіваючись на диво продовжила. 

Диво довго не чекало — воно прийшло у вигляді кандидатів, яких нормальне життя мало б ховати подалі за лаштунки реальності.

Кандидат #1: "Духовна людина"

Він (Нікнейм: GyryVelikiy3356):

— Привіт. Я не шукаю кохання, я шукаю душу, з якою можна буде вічно мовчати, вдихаючи аромат всесвіту.

Я:
— Привіт. А я шукаю людину, яка вміє говорити. Бажано щось більше за "ммм" і "ага". І ще — яка приносить мені каву в ліжко без філософських дискусій про зерно.

Він:
(після п'яти хвилин загадкового мовчання, яке, мабуть, мало символізувати "вічне мовчання душ")
— Ти надто матеріальна для мого вібраційного рівня.

Я:
— Вібраційний рівень?.. Тобто ти мій старий пральний автомат?

Він:
(довга пауза)
— Я — гармонія духу і енергії, не обтяженої жаданням тілесного...

Я:
— Та ніби я одразу здогадалась, що тілесного там небагато. Судячи по енергії листування — 0 ват.

Він:
— Я відчуваю, що ми не на одній хвилі. Ти у полоні ілюзій матеріального світу.

Я:
— Так, моя головна ілюзія — це гаряча піца о третій ночі й плед без крихт. Я реалістка.

Він:
— Піца… ще одна спокуса для слабкого розуму.

Я:
— І саме тому розумні люди їдять її з закритими очима. Щоб не бачити спокусу!

Він:
(надсилає якийсь дивний смайл — чи то ченця, чи то поламаний йогурт)

Я:
— Якщо що, я ще вмію мовчати. Особливо з тими, кого більше не хочу чути.