Глава 19. Епілог. "Смішно щасливі"

"Іноді найскладніше — не знайти когось. А залишитися поруч, коли знаходиш."
— з книги Марини Левандовської

Прошло рівно 365 днів з того дня, коли я стояла в парку і слухала, як серце обганяє секунди. Рік із того моменту, як один мандрівник повернувся — не з Непалу, не з Албанії, а з моїх снів.

Я сиджу в невеликому кафе з виглядом на Володимирську гірку. За вікном — золоті листя і туристи, що фотографуються біля старого дерева. Переді мною — ноутбук. На екрані — новий файл із заголовком:

"Як знайти себе, коли шукаєш когось іншого. Записки смішнощасливої".

Саша запізнюється на десять хвилин. Що, чесно кажучи, прогрес — бо раніше його запізнення можна було вимірювати географічними координатами. Він забігав, як завжди, з рюкзаком, у якому обов'язково є щось дивне: то монгольський чай, то камінчик із Антарктиди, то статуетка йєті, яку йому всунула продавчиня на базарі за смішку.

— Привіт, затримався — я знімав сюжет про контрабанду книжок у метро. Ну тобто не справжню контрабанду. Просто там бабуся продавала старі "Джейн Остін", — пояснює він, сідаючи навпроти, здуваючи з плеча осінній листок.

— І що, купив? — питаю я, роблячи ковток кави.

— Звісно. Тепер вона думає, що я письменник у пошуках натхнення.

— Ти ж і є письменник, тільки з камерою. — посміхаюсь.

— А ти з клавіатурою. Так і працюємо.

Ми справді працюємо. Тепер разом. Я закінчила той маркетинг, подала у відставку з офісу і почала писати — статті, блоги, невеличкі колонки. Потім — книжку. Саша подорожує менше, зате глибше. Він знімає серії про «міста без навігації» — де живеш тиждень без Google Maps і шукаєш усе інтуїтивно. Я, звісно, йому навмисне лишаю підказки.

Іра відкрила агентство «Ласка & Co». Її перший кейс — «емоційна евакуація з токсичних побачень». Ліна живе у Тбілісі, щось шепоче про контрабанду сирів і нову «спецоперацію» з коханням.

У нашій квартирі тепер два плюшеві ведмеді: один — від Артема, другий — мій подарунок Саші. Вони сидять поряд, як два дипломати, що домовились про спільну територію. Бублик (той самий котик-фігурка) стоїть на книжковій полиці, дивиться зверхньо на всіх нас, як старший редактор нашої історії.

Саша дістає з рюкзака обкладинку: стара-карта Європи, пожовкла, трохи потерта.

— Це буде твоя наступна обкладинка. Якщо, звісно, напишеш ще одну книжку.

— Я вже пишу, — кажу я. — Називається «Мандрівка без зворотного квитка».

— Про нас? — питає тихо.

— Про те, як важливо не тікати. І залишитися.

Ми виходимо з кафе, під руку. Надворі — м’який дощ. Без парасолі. Але нам байдуже. Минаємо лавку в парку, ту саму. Саша затримується на мить.

— Уявляєш, — каже він, — якби ми не зустрілись тоді знову… Якби ми пройшли повз?

— Можливо. Але я б тебе впізнала. Навіть через сто років.

— А я б тебе наздогнав. Навіть через сто країн.

Ми зупиняємось. І просто стоїмо. Бо щастя не завжди кричить. Воно буває тихим. Смішним. І справжнім.

Я вдихаю повітря — в ньому пахне дощем і кавою. І спокоєм. І більше нічого не хочеться.

Бо я — смішно щаслива.

І цього — достатньо.

Кінець 💛