Глава 18. Київські пошуки

"Коли не знаєш, куди йдеш — йди туди, де востаннє відчував серце."

Я повернувся до Києва, міста, яке тепер здається найбільшим лабіринтом у світі. Хоча що там світ – мій світ звузився до одного імені: Марина. Я вийшов з потяга на Центральному вокзалі вдосвіта, коли перон ще дрімав під шурхіт ранкових електричок. У повітрі пахло дощем і свіжою випічкою – наче саме місто готувалося підбадьорити мене сніданком і сказати: «Вітаю, мандрівнику, твоє найскладніше випробування чекає попереду». Я з рюкзаком на плечах і шаленою надією в серці ступив на ще напівпорожні вулиці.

Ранковий Київ зустрів мене шумом перших трамваїв та ароматом кави, що долинав із відчинених дверей цілодобової кав’ярні. Я відчув, як серце пришвидшило хід: раптом вона десь поруч, можливо, зараз виходить із тієї кав’ярні з паперовим стаканчиком, примружує очі від перших променів сонця? Марина любила каву – я пам’ятаю це майже так само чітко, як її усмішку. Вона тримала горнятко, коли я вперше її побачив, і мало не обпекла губи, заразливо сміючись зі своєї незграбності. Я тоді подумав, що весняне світло розчиняється в її волоссі, немов мед у гарячому напої.

З цією думкою я зайшов усередину кафе. Дзвіночок над дверима мляво дзенькнув, наче позіхаючи. Усередині – ні душі, лише бариста, куняючи над блискучою еспресо-машиною.

– Доброго ранку, – шепочу, щоб не злякати порожнечу. – Ви… випадково не бачили тут дівчину? Невисока, русяве волосся, карі очі. Любить каву з корицею, можливо, завжди усміхається…

Бариста злегка здивовано кліпає, усвідомлюючи, що я говорю до нього. Він, мабуть, за зміну бачить десятки невисоких русявок із кавою, але ввічливо намагається згадати:

– Емм… З корицею? Багато хто замовляє. Вибачте, друже, не пригадаю… 

Я лише зітхаю і дякую. Звісно, він не пригадає – навіть для мене Марина – це передусім відчуття. Як описати незнайомцю відчуття? «Вона – наче ранкова весна в парку, наче сміх, що прокидається зранку разом із містом». Спробуй поясни…

Замовляю еспресо, майже не відчуваючи смаку, випиваю нашвидкуруч – і виходжу, перш ніж сум огорне мене на цілий день.

План. Мені потрібен план. Звично, як завжди перед мандрівкою, я намагаюся діяти системно. Колись я прокладав маршрути через Амазонку, Гімалаї і Сахару – невже заблукаю у власному рідному місті? Невже цей бетонний джунгль виявиться складнішим за справжні джунглі Борнео?

Я сідаю на лавку під розлогою каштаною неподалік від вокзалу і дістаю нотатник. Так, у мене є справжній паперовий блокнот – звичка, вироблена за роки подорожей, коли в голові каша і треба записати важливе. На чистій сторінці виводжу:

Операція «Знайти Марину».

І далі нумерую кроки, сміючись з себе тихо:

Почати з того місця, де ми зустрілися. Парк. Наш парк, де все почалося.

Шукати там, де кава. Вона обожнює каву, це я знаю. Кав’ярні, лавочки з кавою, книжкові зали з кавоматами – все це її територія.

Придивитися у книгарнях. Вона любить книжки – сама казала (щоправда, жартома, про свій профіль у Tinder… але хто зна). Отже, книгарні, бібліотеки? Можливо, вона там проводить час.

Університет чи робота. Вона згадувала, що працює в ІТ-компанії. У Києві їх безліч, але, можливо, розмови про код, каву і жарти з GitHub’а – це про її офіс. Може, пошукати на техмітапах чи біля коворкінгів?

Запитати людей. Безумство, звісно, але… раптом хтось щось чув. (Останній пункт обводжу стрілкою і дописую: план «Сарафанне радіо».)

Перечитую список і фиркаю: мені це нагадує щось дуже знайоме. Та точно – її ж план знайти кохання, про який вона, можливо, мені розповідала. Марина казала, що почала активну боротьбу із самотністю, жартувала про «Операцію: Пошук Принца». А тепер я веду Операцію: Пошук Марини. Тільки в моїй таблиці – жодних анкет, лише теплі спогади і сліпа надія.

Сонце піднімається вище, Київ оживає. Тримаючи блокнот, немов компас, я вирушаю до парку, де ми вперше зустрілися.

Цей парк ніби застиг у часі. Він зустрічає мене тим самим, знайомим шелестом листя і далеким сміхом студентів, що поспішають кудись повз. Тут, біля алеї, я побачив її вперше: Марина йшла повільно, зосереджено пила каву і ледь помітно усміхалася своїм думкам. Я йшов назустріч і відчув, як всередині щось перевернулось – як компас, що знайшов північ.

Я оглядаюся. Ось лавка, де ми потім сиділи і говорили про все на світі. Далі – невеличкий майданчик, де ввечері грав вуличний музикант. Саме там прозвучав той Елвіс... Can’t help falling in love, здається. Я тоді жартома вклонився і запросив її танцювати під жовтим світлом ліхтаря. Пам’ятаю, як Марина сміялась: «Це що, наш перший танець?». А я відповів: «Ні, це наша розминка. Перший танець буде під справжнього Елвіса, якось на власному весіллі». Я сам не знаю, чому бовкнув таке – просто відчув, що вона та сама, відчув це в кожній її усмішці. Вона зашарілася, посміялась у відповідь... Ми танцювали, поки телефонний дзвінок не обірвав чарівний момент.

Я мимоволі стискаю кулаки, згадуючи той день. Досі чую власні слова: «Мені треба йти. Дуже. Вибач.» – і її стривожений голос: «Щось серйозне?». Як вона дивилася – зі співчуттям і розумінням, навіть не знаючи подробиць. Як тихо сказала: «Я теж… хотіла б зустрітись ще». А далі – біг, лікарня, безсонні ночі тривоги за сестру. І порожнеча без Марини.