Глава 17. Мапа серця і провінційний Wi-Fi

"Ми не завжди знаємо, куди йдемо. Але якщо всередині нас координати щирі — рано чи пізно дійдемо."

Я стояла посеред кухні з флешкою в руці, ніби це був ключ від НЛО, здатного винести мене з хаосу в невідоме "Саша тут". Іра й Ліна сиділи на моєму дивані, у повній тиші, яка була дивнішою за будь-який їхній попередній план.

— Ну, і що там? — Ліна підняла брову, тримаючи келих з чаєм, що пах карамеллю й нетерплячістю.

— Відкрила... — прошепотіла я, ніби боялася, що файл може втекти, почувши свою назву. — Там усе: адреса батьків Саші в Чернівцях, номер місцевого санаторію, навіть список препаратів, які призначали його сестрі...

Іра скрутилася в позі детектива зі сколіозом і серйозно заявила:

— Це наша шпигунська вершина. Тепер, коли у нас є адреса, треба їхати. І бажано — без плану, без маршрутів, просто як у романах: “Вона приїхала в місто, і...”

— ...і загубилася, — вставила я. — Бо не знала, чи взагалі він там.

— Тобі не здається, що ти вже пройшла свій курс “Загуби себе в любові — 101”? — Ліна посміхнулась. — Тепер час для “Поверни собі життя з пригодою”.

Ми виїхали наступного ранку. Звісно, не без пригод.

По-перше, Іра знову забула паспорт і приїхала на вокзал із бібліотечним квитком. По-друге, я взяла із собою лише одну пару джинсів і дві книги — бо ж ми їдемо “ненадовго”, так? Ну-ну.

Потяг до Чернівців був повен контрастів: старенька бабуся, яка весь час просила провідника “ще одну кип’ятка”, дівчина в кедах, яка шепотіла “я просто їду до нього”, і ми — троє агенток з операції “Знайти Левандовського”.

— Знаєш, — прошепотіла мені Ліна, коли ми вже наближалися до Чернівців, — ти зараз нагадуєш ту героїню з французьких фільмів. З глибоким поглядом і внутрішнім шрамом, яка їде знайти відповідь, але натомість знаходить себе.

— Можна мені просто знайти Сашу? — зітхнула я. 

Приїхали ми під дощ. Той особливий дощ, коли не йде, а зависає в повітрі, ніби хоче сказати: “Може, повернешся назад, а?”

Але ми не повернулись.

Знайти адресу виявилось легше, ніж я очікувала. Провулок із кумедною назвою — “вулиця Надії” — вів до старого, але затишного будинку з білими вікнами й яблунею у дворі.

Ми не стали дзвонити в двері одразу. Сиділи в кав’ярні через дорогу, де каву подавали з серветками, на яких були надруковані цитати з Пауло Коельйо. Мені дісталась: “Якщо ти чогось хочеш, весь Всесвіт сприятиме...” — далі було розлите латте.

— Тобі страшно? — Іра дивилась на мене, ніби я зараз збиралась виступати на TED-конференції, а не просто перейти дорогу.

— Так, — чесно відповіла я. — Бо якщо він там — це зміна всього. А якщо ні — це... порожнеча. Знову.

— Ну і що? — Ліна сьорбнула свою каву, ніби в ній була хоробрість. — Зміни — це ознака, що ти жива.

Я зібралася. І пішла.

Стукіт у двері лунав, як барабанна партія в моїй голові. Серце билося так, ніби підказувало пароль до наступного рівня.

Відчинила літня жінка — в окулярах, із трохи змученим, але теплим обличчям. На мить я втратила мову. Вона була схожа на Сашу. У погляді. У рисах.

— Добрий день... Ви — пані Левандовська? — спитала я, голосом, що трохи тремтів.

— Так... — вона дивилась з настороженістю. — А ви хто?

— Мене звати Марина. Я… знайома вашого сина.

Пауза. Потім:

— Це якась нова афера? 

— Ні! Ні-ні! — я підняла руки, наче здавалася. — Я… просто дуже хотіла дізнатись, чи з ним все гаразд. Я його давно не бачила.

Очі її трохи пом’якшились. Вона уважно вдивлялась у мене.

— Ви — Марина? Та сама дівчина з парку?

— Можливо…

Вона зітхнула. Посміхнулась.

— Він багато говорив про вас. Коли він говорив про тебе, то був інший. Світлий. Радісний. Мов хлопчик, якого щойно вперше поцілували.

Я посміхнулась. І проковтнула грудку в горлі.

— Саша зараз у Львові, потім поїде у Києв. Сестру прооперували, все добре. Він намагається знайти тебе, але втратив телефон. Сказав, що все одно знайде тебе...

Я стояла мовчки. Бо всі слова зникли.

— Ось, — вона витягла з сумки записку. — Це його новий номер.

Я взяла її. Дивилась. А потім…

— Я не дзвонитиму.

— Чому? — вона здивувалась.

— Бо цього разу хочу, щоб він знайшов мене.

Увечері ми з дівчатами сиділи в готельному номері. Іра плакала від зворушення, Ліна — від лукавого сміху.

— Ти просто… вирішила зіграти у вищу драму? — спитала вона.

— Я вирішила… почекати. Якщо він дійсно шукає — він знайде. А я більше не хочу бути тільки мисливцем у цій історії. Тепер — м’яч на його полі.

Я дивилась у вікно. Над Чернівцями сходив місяць, а в моєму серці — надія. І тиша. Не гнітюча. А та, в якій дозріває відповідь.